Сірша Ронан — акторка, яка не грає ролі, а проживає їх. Сьогодні їй виповнюється 31 — і це привід згадати шлях, що почався з теледебюту у 9 років і вже у 13 привів до першої номінації на «Оскар» за «Спокуту». Відтоді вона стала однією з найвпливовіших артисток свого покоління.
Народжена в Нью-Йорку в родині ірландців, Сірша з трьох років жила в Ірландії — і саме там сформувалась як особистість і як акторка. Вона — одна з небагатьох зірок, які почали кар’єру в дитинстві й не просто не загубилися в індустрії, а з кожною роллю демонструють усе більшу глибину. За її плечима — “Бруклін”, “Леді Берд”, “Маленькі жінки” й ціла плеяда персонажів, що поєднують делікатність із залізною силою.
Ми відібрали її найкращі фільми — ті, в яких Сірша Ронан справді сяє.
«Спокута» (Atonement, 2007)
реж. Джо Райт
Екранізація однойменного роману Ієна Макʼюена — багатошарова драма про любов, провину й час, що не здатен нічого виправити. Події охоплюють кілька десятиліть, починаючись у передвоєнній Англії та простягаючись крізь жахи Другої світової.
Сірші Ронан тут лише 13, але вона затьмарює навіть дорослих партнерів по кадру. Її Брайоні Талліс — дівчинка з багатою уявою і хибним почуттям справедливості, чия дитяча неправда назавжди ламає три життя. У виконанні Ронан Брайоні водночас невинна й лячна, тендітна — і страшенно руйнівна. Це жорстокість у білій сукні, правдоподібна до мурах. Її перша номінація на «Оскар» — цілком заслужена.
«Милі кістки» (The Lovely Bones, 2009)
реж. Пітер Джексон
Фільм, знятий за романом Еліс Сіболд, — це моторошна й зворушлива історія про смерть, яка не розʼєднує, а змушує триматись ближче. Сірша Ронан грає Сюзі Селмон — 14-річну дівчину, чия юність обірвалась раптово й жорстоко. Але її свідомість не зникає: вона зависає у проміжному вимірі між життям і потойбіччям, де Сюзі спостерігає за своєю родиною, що бореться з втратою, і за вбивцею, який залишається безкарним. Це історія про те, як любов не відпускає навіть після смерті.
Її Сюзі — це не просто привид, а душа, яка не змирилась. Вона не хоче спокою, вона хоче справедливості, хоче бути поруч, хоче жити. І це — найбільше досягнення Ронан: зіграти не загробну тінь, а повноцінну дівчину з нестерпним бажанням бути серед живих. Її голос за кадром — теплий, сумний, майже дитячий — супроводжує глядача, не даючи забути: ця історія — про любов до життя, яка сильніша за смерть.
«Гостя» (The Host, 2013)
реж. Ендрю Ніккол
Науково-фантастична антиутопія за романом Стефені Маєр (так, тієї самої). Землю захопили прибульці, які переселяються в людські тіла, й одна з таких істот — Душа на ім’я Вандерер — вселяється в дівчину Мелані. Проблема в тому, що Мелані не зникає, а продовжує боротися за контроль над свідомістю.
Сірша грає обох — зовнішню, стриману Душу і вперту, емоційну Мелані, яка говорить з нею зсередини. Це подвійна роль, яка вимагає постійної внутрішньої напруги, і Ронан, як завжди, дає більше, ніж від неї чекаєш. Навіть коли сюжет шкутильгає, її акторська гра тримає фільм на плаву. І доводить, що вона може витягнути навіть фантастику для підлітків на рівень вище.
«Бруклін» (Brooklyn, 2015)
реж. Джон Кроулі
Меланхолійна, витончена емігрантська драма про дівчину, що залишає Ірландію заради Нью-Йорка, а потім повертається — і опиняється між двома країнами, двома домівками, двома версіями себе. Для Сірши ця роль — не просто блискуча акторська робота, а надзвичайно особиста історія.
«Я народилася в Бронксі, але коли мені було три, ми переїхали до Ірландії. Я не відчуваю себе американкою. Я просто ірландка», — казала вона в інтерв’ю The Irish Times. Але зізнається: відчуття «між двома світами» їй дуже знайоме. У Брукліні вона проживає це роздвоєння — між новим життям і старими зв’язками, свободою й ностальгією.
Її Ейліш — глибока, стримана, але з невидимим внутрішнім вогнем. Це не гучна емоційна роль, а роль тиші, де кожен погляд і пауза важать більше, ніж слова. Саме ця стриманість і зробила Ейліш справжньою. А Сіршу — номінанткою на «Оскар» вдруге.
«Леді Берд» (Lady Bird, 2017)
реж. Ґрета Ґервіґ
Крістін, яка наполягає, що її треба кликати Леді Берд, — нестерпна, ніжна, смішна, дратівлива, правдива. Її емоційні гойдалки знайомі кожному, хто переживав підліткову спрагу незалежності та любові одночасно. І Ронан грає це ідеально.
У фільмі Ґрети Ґервіґ вона не створює образ, а буквально живе в кадрі — з розчервонілим обличчям, вибухами зневаги й любові до матері, невдалим першим сексом, відчайдушною вірою в Нью-Йорк. Її Леді Берд — як щоденник, залишений на нічному столику: щирий, трохи наївний і до болю впізнаваний.
«Маленькі жінки» (Little Women, 2019)
реж. Ґрета Ґервіґ
Класична історія дорослішання чотирьох сестер отримує нове дихання — завдяки свіжому погляду Ґервіґ. Джо Марч у виконанні Сірши — це вже не просто «дівчина, що не хоче бути як усі», а повноцінний символ творчої свободи. Її Джо не романтична, а вперта, самостійна, яскраво сучасна. У дуеті з Тімоті Шаламе — хімія, що запам’ятовується надовго.
Ронан робить Джо не просто головною героїнею, а серцем усього фільму. Вона говорить швидко, мріє голосно, злиться щиро. І так тонко передає біль тих, хто все життя намагається вирватися за межі очікувань. Джо в її виконанні — не з минулого. Вона з нашого сьогодення.
«Аммоніт» (Ammonite, 2020)
реж. Френсіс Лі
Вікторіанська Англія. Палеонтологиня Мері Еннінґ, яку грає Кейт Вінслет, проводить дні на морському узбережжі, занурена в науку й самотність. Сірша Ронан — молода дружина заможного колекціонера, яку залишають на «відновлення» поруч із Мері. Між двома жінками виникає зв’язок, що виходить за межі дозволеного для їхнього часу.
Роль Ронан — зовні стримана, але емоційно насичена. Її Шарлотта здається крихкою, майже зламаною, але поступово розкривається — через дотик, погляд, мовчання. Ронан грає з такою внутрішньою чутливістю, що кожна сцена між нею і Вінслет — це не просто інтимність, а діалог тіл, які вперше дозволили собі не прикидатися.
«Втеча від себе» (The Outrun, 2024)
реж. Нора Фінґшайдт
Найбільш особиста з усіх її ролей — Рона, дівчина, яка після лікування від алкоголізму повертається на Оркнейські острови, щоб навчитися жити заново. Але це не історія очищення через природу — це тиша, що розкриває правду.
Сірша Ронан грає з глибокою, зосередженою присутністю: її героїня ніби вся з гострого вітру, тривоги й порожнечі, які не зникають навіть серед пейзажів. У кожному кадрі — приглушена напруга. У кожному русі — втома, на яку накладається надія. Особливо потужний момент — коли Рона зізнається на зустрічі анонімних алкоголіків, що найбільше сумує не за тверезістю, а за щастям бути п’яною.
Це роль, що вимагає повного занурення. І Ронан втілює її так тонко, що реальність фільму тримається на її погляді, що завмер між втратою і спробою почати спочатку.
І за що ми її любимо
Сірша Ронан не з тих акторок, які гучно заявляють про себе — вона просто грає, так, що забуваєш: це кіно. Її героїні завжди живі, неоднозначні, трохи колючі, але завжди справжні. Вона вміє бути ніжною — і водночас непохитною. І в кожній ролі — абсолютно різною.
Ми любимо її за внутрішню правду, яку вона приносить у кадр. За вміння мовчати цікавіше, ніж інші говорять. За вибір історій, які залишаються з нами.
І що б вона не обрала далі — артхаус чи велике кіно — ми чекатимемо. Бо з нею хочеться дивитись ще.
