Українська Гельсінська група виникла 9 листопада 1976 року. Про її заснування письменник Микола Руденко оголосив іноземним журналістам у Москві, адже в Києві не було акредитованих іноземних кореспондентів. Того ж вечора невідомі закидали цеглою будинок Руденка під Києвом, де перебували його дружина Раїса та правозахисниця Оксана Мешко. Остання дістала поранення.
До групи увійшли десятеро українських дисидентів, які вирішили відкрито вимагати від радянської влади дотримання прав людини. Вони посилалися на Гельсінський заключний акт, підписаний Радянським Союзом у 1975 році, збирали свідчення політичних переслідувань, документували порушення національних прав українців і повідомляли про русифікацію.
Explainer розповідає, як виникла Українська Гельсінська група, якими методами її учасники протистояли радянській владі та яку роль відіграли в боротьбі за незалежність України.
Чому Гельсінські угоди дали дисидентам нові можливості
У січні 1972 року радянські спецслужби розпочали масові арешти українських дисидентів. У Києві та Львові затримали Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола та інших представників української інтелігенції. У наступні місяці репресії охопили десятки людей, які поширювали самвидав, захищали українську мову або виступали проти політичних переслідувань.
Дисидентський рух в Україні сформувався ще в 1960-х роках, коли покоління шістдесятників почало відкрито говорити про збереження національної культури, свободу творчості та громадянські права. Радянська влада відповідала звільненнями з роботи, обшуками й кримінальними справами. Після репресій 1972–1973 років чимало активних учасників руху опинилися в таборах, інші перебували під наглядом КДБ. Попри це, самвидав продовжував поширюватися, а повідомлення про переслідування українських дисидентів дедалі частіше доходили за кордон.
Нові можливості для правозахисників відкрили міжнародні переговори, присвячені передусім питанням європейської безпеки. 1 серпня 1975 року представники 35 держав, зокрема СРСР, США та Канади, підписали Гельсінський заключний акт. Документ мав послабити напруженість у відносинах між Заходом і соціалістичним блоком.
Радянське керівництво на чолі з Леонідом Брежнєвим розраховувало закріпити міжнародне визнання повоєнних кордонів у Європі, однак до Гельсінського акта увійшли також положення про права людини. Країни-підписанти погодилися поважати свободу думки, совісті, релігії та переконань, рівноправність народів і їхнє право на самовизначення. Домовленості стосувалися також доступу до інформації, міжнародних контактів, возз’єднання родин і культурних обмінів.
Гельсінський акт не був міжнародним договором, за порушення якого можна було притягнути державу до відповідальності через суд: документ передбачав політичні зобов’язання, а не юридично обов’язкові норми. Проте для радянських дисидентів він став вагомим аргументом у протистоянні з владою. Відтепер правозахисники могли вимагати дотримання свобод, які СРСР сам зобов’язався поважати, і вказувати на суперечності між підписаними в Гельсінкі домовленостями та переслідуваннями за переконання, цензурою й іншими порушеннями прав людини.
Першими цю можливість використали московські правозахисники. 12 травня 1976 року з ініціативи фізика Юрія Орлова виникла Московська Гельсінська група. Її учасники взялися збирати та перевіряти свідчення порушень прав людини, готувати на їхній основі документи й передавати їх урядам держав, що підписали Гельсінський акт. Серед членів групи були Людмила Алексєєва, Олена Боннер, Олександр Гінзбург і генерал Петро Григоренко.
Як виникла Українська Гельсінська група та хто її заснував
Ідея створити окрему українську правозахисну організацію виникла під час розмов письменника Миколи Руденка з генералом Петром Григоренком, який уже був учасником Московської Гельсінської групи. Обидва знали, чим загрожує критика радянської влади. Григоренка позбавили генеральського звання та примусово утримували у психіатричних лікарнях, а Руденка у квітні 1975 року заарештували за правозахисну діяльність, хоча згодом звільнили.
У вересні 1976 року Петро Григоренко разом із дружиною Зінаїдою гостював у Руденків у Києві. За ними стежили співробітники КДБ. Наприкінці жовтня Руденко зустрівся з письменником Олесем Бердником і колишньою політув’язненою Оксаною Мешко у її будинку на київських Вітряних горах. Вони обговорили створення організації, яка відкрито документувала б порушення прав людини в Українській РСР.
До майбутньої групи запрошували людей, які вже виступали проти політичних переслідувань. Серед них були юристи Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, за плечима яких були тривалі терміни ув’язнення, учитель із Донеччини Олекса Тихий і мікробіологиня Ніна Строката-Караванська.
Оксана Мешко допомогла залучити до організації Мирослава Мариновича та його товариша Миколу Матусевича. Вона зустріла їх у Києві й розповіла про задум Руденка, пояснивши, що старшим правозахисникам потрібна допомога молоді. Мариновичу тоді було 27 років. Він і Матусевич мали досвід редакторської роботи й розуміли, що участь у такій організації може закінчитися арештом. Попри це, після розмови з Мешко вони вирішили приєднатися, поїхали до Руденка й підписали декларацію про створення групи.
До першого складу Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод увійшли десятеро людей: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Очолив організацію Руденко.
Допомагали групі й ті, хто офіційно не входив до її складу. Дружина Миколи Руденка Раїса друкувала та розмножувала перші декларації, меморандуми й списки політичних в’язнів, допомагала зберігати архів. Її вирішили не включати до офіційного складу УГГ, оскільки учасники очікували арештів і хотіли, щоб принаймні хтось залишився на волі та міг продовжити роботу.
11 листопада 1976 року оприлюднили повідомлення за підписами Руденка та Григоренка. Від самого початку УГГ діяла відкрито: засновники не приховували своїх імен і публікували документи від власного імені, хоча добре розуміли, що за це можуть опинитися за ґратами.
Першим програмним документом стала Декларація Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, у якій правозахисники визначили завдання та принципи своєї діяльності.
За що боролися учасники Української Гельсінської групи
Однією з головних вимог Української Гельсінської групи було звільнення політичних в’язнів. Правозахисники збирали відомості про ув’язнених, вивчали обставини судових справ і повідомляли про переслідування людей, які виступали проти радянської політики. Водночас вони домагалися свободи слова, віросповідання та права вільно поширювати інформацію.
Українські правозахисники поєднували боротьбу за особисті свободи із захистом національних прав. Учасники УГГ вважали, що неможливо говорити про рівноправність громадян, коли українську мову витісняють із суспільного життя, історію України піддають цензурі, а вимоги національного самовизначення переслідують як антирадянську діяльність.
Докладніше ці питання вони виклали в Меморандумі № 1 «Вплив Європейської наради на розвиток правосвідомості на Україні», підготовленому наприкінці 1976 року. Автори документа зверталися до історії радянських репресій, згадували розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, масові арешти української інтелігенції та придушення Української повстанської армії. Окрему увагу приділили русифікації й переслідуванням шістдесятників. Політику радянського керівництва щодо України правозахисники характеризували як геноцид та етноцид.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 35 років незалежності України: люди, яким ми дякуємо за нашу свободу
УГГ порушувала й питання державного статусу України. Радянська конституція формально гарантувала союзним республікам право вийти зі складу СРСР, проте будь-які спроби скористатися ним влада сприймала як загрозу державному устрою. Правозахисники нагадували про цю суперечність і наполягали, що українці повинні мати змогу реалізувати право на самовизначення, а не лише читати про нього в конституції. Вони також вимагали окремого представництва Української РСР, яка з 1945 року була членом ООН, на міжнародних зустрічах, присвячених виконанню Гельсінських угод.
Частина документів групи стосувалася релігійних переслідувань. У Меморандумі № 3 правозахисники на прикладі долі Йосипа Терелі розповідали про становище Української греко-католицької церкви, яку радянська влада ліквідувала як офіційну інституцію у 1946 році. Попри заборону, її священники та віряни продовжували проводити богослужіння підпільно, ризикуючи опинитися за ґратами. УГГ вимагала припинити переслідування людей за релігійні переконання незалежно від їхньої конфесії.
Правозахисники стежили й за долями колишніх політв’язнів, для яких переслідування нерідко тривали навіть після звільнення. Зокрема, вони повідомляли про Надію Світличну, якій після повернення з ув’язнення перешкоджали зареєструвати місце проживання в Києві та влаштуватися на роботу. Водночас за відсутність роботи їй погрожували новим переслідуванням за так зване дармоїдство. Так радянська влада могла й далі тиснути на колишніх ув’язнених, хоча призначене судом покарання вони вже відбули.
У Меморандумі № 5 «Україна літа 1977-го» учасники УГГ висунули ширші вимоги до радянської влади. Вони виступали за скасування цензури та смертної кари, свободу виїзду з країни й повернення до неї, право створювати незалежні громадські об’єднання та звільнення політичних в’язнів. Наполягали також на необхідності політичної опозиції, яка могла б відкрито критикувати владу.
Улітку 1978 року група оприлюднила програмний документ «Наші завдання», у якому уточнила напрями своєї роботи. Правозахисники вимагали відкритого розгляду судових справ, захисту здоров’я та життя політичних в’язнів, припинення використання психіатричних лікарень для боротьби з інакодумцями.
У цьому ж документі учасники УГГ наголосили на єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян. Їхня діяльність не обмежувалася захистом українців. Вони виступали також за право євреїв на еміграцію, захищали права кримських татар та інших народів, які зазнавали дискримінації в Радянському Союзі.
Як Українська Гельсінська група повідомляла світові про радянські репресії
Радянська преса не могла вільно писати про політичні переслідування, а за діяльністю Української Гельсінської групи постійно стежив КДБ. Щоб інформація про арешти, судові процеси та становище політв’язнів доходила за кордон, правозахисники готували меморандуми, заяви й інформаційні повідомлення. Документи друкували на машинках, розмножували та передавали через знайомих, які мали зв’язки з іноземними журналістами й дипломатами.
Головним маршрутом для передавання документів стала Москва, де, на відміну від Києва, працювали акредитовані іноземні кореспонденти та дипломатичні представництва західних країн. Микола Руденко привозив матеріали групи до російських правозахисників, які допомагали йому зустрічатися з журналістами та дипломатами. Через них документи потрапляли за кордон, зокрема до міжнародних правозахисних організацій.
Як згадував Мирослав Маринович, учасники УГГ не завжди знали, кому саме Руденко передавав документи в Москві. Незадовго до арешту керівника групи Маринович запитав, до кого звертатися, якщо того ув’язнять. Руденко поставився до запитання з підозрою, адже побоювався, що до правозахисного середовища могли проникнути агенти КДБ.
У листопаді 1976 року представники української діаспори створили у Вашингтоні Комітет Гельсінських гарантій для України. До його роботи долучився засновник видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Комітет допомагав перекладати документи УГГ англійською мовою, друкувати й надсилати їх правозахисним організаціям, державним установам і західним політикам.
З 1978 року учасники УГГ видавали також самвидавний «Інформаційний бюлетень», у якому повідомляли про становище політичних в’язнів, нові переслідування та діяльність правозахисників. В Україні такі матеріали поширювалися в обмеженій кількості. КДБ стежив за самвидавом, вилучав документи під час обшуків і намагався встановити, хто їх виготовляв та розповсюджував.
У жовтні 1978 року в Нью-Йорку створили Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Його очолив Петро Григоренко, який виїхав до США у 1977 році, а згодом був позбавлений радянського громадянства. До роботи представництва долучилися Леонід Плющ, який жив у Франції, та Надія Світлична, яка прибула до США в листопаді 1978 року. Наступного року до них приєдналася Ніна Строката-Караванська. Представники УГГ зустрічалися з іноземними дипломатами, виступали перед українськими громадами й розповідали про репресії в Радянському Союзі.
Важливим каналом поширення інформації стало Радіо Свобода, яке передавало матеріали українських правозахисників в ефір. Надія Світлична після виїзду за кордон почала готувати радіопередачі про дисидентський рух. Радянська влада глушила західні радіостанції, проте в Україні їх усе одно слухали. Маринович згадував, що для багатьох громадян СРСР саме радіоефір був єдиною можливістю почути документи УГГ, адже друкованих примірників було небагато.
З 1980 року Закордонне представництво почало видавати українською та англійською мовами «Вісник репресій в Україні», який упорядковувала Надія Світлична. У ньому збирали повідомлення про переслідування, арешти й становище українських політв’язнів. Документи групи друкували також у закордонній українській пресі та поширювали окремими виданнями.
У листопаді 1980 року члени Закордонного представництва взяли участь у міжнародній зустрічі держав – учасниць Гельсінського процесу в Мадриді. Петро Григоренко, Ніна Строката, Леонід Плющ і Володимир Малинкович зустрічалися із західними дипломатами та журналістами, розповідаючи про порушення прав людини в Україні. У листопаді 1981 року Григоренко, Строката й Малинкович також виступили перед Гельсінською комісією Конгресу США.
Як КДБ переслідував учасників Української Гельсінської групи
Уже в грудні 1976 року КДБ почав проводити обшуки та допитувати правозахисників, а 5 лютого 1977-го заарештував Миколу Руденка й Олексу Тихого. Обом висунули звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР. За нею карали людей, чиї публікації та висловлювання радянська влада вважала ворожими до державного ладу.
Суд над Руденком і Тихим проходив у Дружківці на Донеччині з 23 червня до 1 липня 1977 року. Руденка засудили до семи років ув’язнення та п’яти років заслання, Тихого – до десяти років таборів особливого режиму та п’яти років заслання. Серед підстав для звинувачення були їхні правозахисні документи. Тихому також інкримінували незаконне зберігання зброї через стару німецьку гвинтівку, яку знайшли на горищі господарської будівлі.
Протягом 1977 року за ґратами опинилися й інші засновники УГГ. 23 квітня в Києві заарештували Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича. У березні наступного року обох засудили до семи років таборів суворого режиму та п’яти років заслання. У грудні 1977-го вдруге заарештували Левка Лук’яненка, який уже провів 15 років у радянських в’язницях за участь у підпільній організації, що виступала за незалежність України. Цього разу він дістав десять років ув’язнення та п’ять років заслання.
КДБ використовував проти дисидентів і звинувачення у звичайних кримінальних злочинах. Правозахисників судили за нібито хуліганство, дармоїдство, опір міліції та незаконне зберігання зброї. Так радянська влада могла представляти переслідування політичних опонентів як боротьбу зі злочинністю. Учасників групи звільняли з роботи, обмежували в пересуванні, обшукували їхні помешкання та чинили тиск на родичів.
У березні 1979 року заарештували письменника Олеся Бердника, який очолював УГГ після ув’язнення Руденка. Його засудили до шести років позбавлення волі та трьох років заслання. У 1984-му, перебуваючи за ґратами, Бердник підписав заяву про відмову від подальшої підтримки правозахисного руху й невдовзі вийшов на свободу. Мирослав Маринович згадував, що співробітники КДБ показували цю заяву іншим політв’язням і пропонували їм також зректися своїх переконань в обмін на звільнення.
Після арешту Бердника фактичне керівництво групою перебрала Оксана Мешко. Вона підтримувала зв’язки між правозахисниками та допомагала залучати нових учасників. У 1980 році 75-річну Мешко примусово утримували в психіатричній лікарні, а 13 жовтня заарештували. У січні 1981-го її засудили до шести місяців ув’язнення та п’яти років заслання, яке вона відбувала в селищі Аян у Хабаровському краї, за тисячі кілометрів від України.
Особливо тяжкими були умови утримання політичних в’язнів у радянських таборах. За листування, спроби передати інформацію на волю та протести проти адміністрації їх карали штрафними ізоляторами, позбавляли побачень і посилок, обмежували доступ до медичної допомоги. Мирослав Маринович, який відбував покарання в таборі № 36 у Пермській області, провів приблизно 150 діб у штрафних ізоляторах і близько півтора року в приміщеннях камерного типу.
Четверо учасників УГГ померли в радянському ув’язненні. 5 травня 1984 року помер учитель і правозахисник Олекса Тихий, який тривалий час тяжко хворів. 5 вересня того ж року помер поет Юрій Литвин, а в жовтні в тюремній лікарні Ленінграда помер журналіст Валерій Марченко. 4 вересня 1985 року в таборі особливого режиму в селищі Кучино Пермської області помер поет Василь Стус, який приєднався до УГГ у 1979 році після повернення з попереднього ув’язнення.
Ще один учасник групи, історик Михайло Мельник, 9 березня 1979 року наклав на себе руки після обшуку, напередодні очікуваного арешту. У передсмертному листі він пояснив своє рішення переслідуваннями з боку радянських органів державної безпеки.
За підрахунками дослідника дисидентського руху Василя Овсієнка, із 41 учасника Української Гельсінської групи 24 засудили у зв’язку з членством в організації. Загалом у таборах, в’язницях, психіатричних лікарнях і на засланні вони провели понад 170 років. Якщо ж врахувати всі вироки, зокрема попередні, то 39 учасникам групи призначили понад 550 років неволі.
Попри арешти засновників, до УГГ продовжували приєднуватися нові люди. Серед них були колишні політв’язні та дисиденти, які вже відбували покарання в таборах і звідти заявляли про своє членство. На початку 1980-х років група практично втратила можливість працювати в Українській РСР, адже її учасники перебували за ґратами, на засланні або в еміграції. Проте УГГ так і не оголосила про саморозпуск, а її закордонне представництво продовжувало повідомляти про переслідування українських правозахисників.
Як Українська Гельсінська група перейшла до боротьби за незалежність
У другій половині 1980-х років політика перебудови, яку розпочав Михайло Горбачов, поступово послаблювала контроль радянської влади над суспільством. Із таборів та заслання поверталися політичні в’язні, виникали незалежні громадські об’єднання, а дисиденти отримували більше можливостей діяти відкрито. У 1987 році В’ячеслав Чорновіл відновив випуск самвидавного «Українського вісника», а наприкінці грудня Українська Гельсінська група оголосила про відновлення своєї роботи.
Колишні політв’язні прагнули залучити до опозиційного руху більше людей. 7 липня 1988 року у Львові проголосили створення Української Гельсінської спілки (УГС) на основі правозахисної групи. Над її програмними документами працювали В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Зиновій Красівський і Олесь Шевченко. Декларацію принципів Чорновіл зачитав на багатотисячному мітингу у Львові, а головою спілки заочно обрали Левка Лук’яненка, який тоді ще перебував на засланні.
У Декларації принципів УГС збереглися правозахисні засади попередньої організації, проте політичні вимоги стали значно ширшими. Спілка виступала за скасування монополії Комуністичної партії на владу, демократичні вибори, незалежні громадські об’єднання, ринкову економіку та надання українській мові статусу державної. Серед головних завдань було й відновлення реальної української державності.
Спочатку УГС допускала збереження зв’язків між радянськими республіками у формі конфедерації незалежних держав, кожна з яких самостійно вирішувала б політичні та економічні питання. Згодом спілка почала відкрито виступати за повну незалежність України. Якщо раніше правозахисники вимагали дотримання громадянських прав у межах радянської системи, то тепер прагнули змінити сам державний устрій.
Українська Гельсінська спілка швидко розширювала свою діяльність. У різних областях з’являлися її осередки, які організовували мітинги, поширювали незалежну пресу й виступали за демократичні зміни. Представники УГС долучалися до створення Народного руху України, товариства української мови, «Меморіалу» та інших громадських об’єднань. У 1989 році члени спілки брали участь у масових акціях пам’яті жертв сталінських репресій, а в листопаді допомагали організувати перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина в Києві.
Після виборів до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року спілка отримала представництво в парламенті. Одинадцятеро її членів стали народними депутатами й увійшли до опозиції. Вони підтримували законодавчі зміни, спрямовані на утвердження суверенітету України, обмеження влади компартійного керівництва та розширення громадянських свобод.
29–30 квітня 1990 року в Києві відбувся установчий з’їзд, на якому вирішили розпустити Українську Гельсінську спілку та створити на її основі Українську республіканську партію. Її очолив Левко Лук’яненко. Нова партія відкрито виступала за вихід України зі складу СРСР і відновлення незалежності. На той час український національно-демократичний рух уже об’єднував десятки організацій, а вимоги незалежності дедалі частіше лунали на масових мітингах.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Документ проголошував верховенство республіканської влади на території України, самостійність у вирішенні внутрішніх питань і рівноправність у міжнародних відносинах. Частина цих положень перегукувалася з програмними вимогами УГС, хоча саму Декларацію ухвалили за участю значно ширшого кола політичних сил.
Через рік Левко Лук’яненко разом із Леонтієм Сандуляком підготували первинний проєкт Акта проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт, а 1 грудня громадяни підтвердили незалежність на всеукраїнському референдумі.
Водночас не всі колишні учасники УГГ вирішили займатися політикою. Мирослав Маринович, наприклад, відмовився вступати до нової спілки, оскільки хотів залишитися поза партійною боротьбою та продовжувати громадську роботу.
Як сучасні правозахисники продовжують справу Української Гельсінської групи
Після здобуття Україною незалежності частина колишніх дисидентів продовжила громадську діяльність і долучилася до становлення незалежного правозахисного руху. Серед них були Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Йосип Зісельс та Микола Горбаль.
1 квітня 2004 року в Києві заснували Українську Гельсінську спілку з прав людини (УГСПЛ), до якої увійшли 15 громадських організацій. Членами її наглядової ради стали колишні учасники дисидентського руху, зокрема Василь Овсієнко, Микола Горбаль та Євген Сверстюк. Спілка продовжила правозахисну традицію УГГ, зосередившись на юридичній допомозі громадянам, документуванні порушень прав людини та захисті постраждалих у судах. Нині УГСПЛ об’єднує 26 правозахисних організацій.
Із дисидентським рухом пов’язана й історія Харківської правозахисної групи, одним із керівників якої став Євген Захаров. Ще в 1970-х роках він поширював самвидав і підтримував зв’язки з активістами, яких переслідувала радянська влада.
Після початку російської агресії у 2014 році українські правозахисники взялися документувати викрадення, катування та переслідування людей на окупованих територіях. Із початком повномасштабного вторгнення кількість постраждалих, чиї історії потребували документування, значно зросла. У 2022 році Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод та Українська Гельсінська спілка з прав людини долучилися до створення ініціативи «Трибунал для Путіна», яка збирає свідчення ймовірних воєнних злочинів російських військових.
Правозахисники фіксують загибель цивільних, руйнування житлових будинків, катування, незаконні ув’язнення та інші можливі порушення міжнародного гуманітарного права. Ці матеріали можуть використовувати під час кримінальних проваджень для встановлення обставин злочинів. Водночас кожен випадок потребує окремої правової оцінки.
Окрім документування злочинів, правозахисні організації допомагають людям, які постраждали від війни. УГСПЛ надає юридичні консультації та супроводжує справи в українських і міжнародних судах. У вересні 2026 року спілка розпочала окремий проєкт правової допомоги родинам зниклих безвісти та військовополонених. Харківська правозахисна група також допомагає потерпілим від російських воєнних злочинів отримувати медичну, психологічну та правову підтримку.
У 2022 році Нобелівську премію миру присудили Центру громадянських свобод. Організація, яку очолює Олександра Матвійчук, розділила нагороду з білоруським правозахисником Алесем Біляцьким і російським товариством «Меморіал». Норвезький Нобелівський комітет відзначив їхню діяльність із захисту громадянських свобод і документування порушень прав людини.
Російсько-українська війна знову загострила питання, які пів століття тому порушували учасники Української Гельсінської групи. Росія заперечує право України самостійно визначати своє майбутнє, а на окупованих територіях переслідує українських громадян за політичні погляди, релігійні переконання та прояви національної ідентичності. Як і пів століття тому, правозахисники збирають свідчення порушень, щоб про них дізналися за кордоном.
Однак нині Україна має власні державні інституції, незалежні громадські організації та доступ до міжнародних механізмів захисту прав людини. Зібрані свідчення російських злочинів можуть використовувати як докази в судових провадженнях, а постраждалі мають змогу звернутися по правову допомогу.
