Венеційський кінофестиваль: 10 фільмів, які ви просто повинні переглянути

Цьогорічний Венеційський кінофестиваль засвідчив, що великі режисери, політичні теми й незручні питання нікуди не зникли. На Лідо було менше гламуру, зате більше гострих історій: фільми цьогоріч точно не намагалися бути зручним.

У програмі — режисерські дебюти, гучні повернення, біографічні стрічки, психоделічні трилери й драми, що вже претендують на головні премії.

Explainer обрав десять найпомітніших стрічок фестивалю — ті, про які ще довго говоритимуть критики, глядачі й усі, хто цінує гарне кіно.

 «Незламний» (The Smashing Machine)

Сольний дебют Бенні Сафді — це не просто історія про культового ММА-бійця Марка Керра. Це уважна, болісна й неспішна спроба розібратися, що відбувається з людиною, коли все в її житті зводиться до боротьби — фізичної, емоційної, щоденної.

У ролі Керра — Двейн Джонсон, і це, без перебільшення, найсерйозніше акторське завдання в його кар’єрі. Тут немає супергеройських жартів чи пафосних перемог. Є залежність, нервові зриви, хронічна втома, стосунки, які тримаються на тонкому нерві — і атмосфера кінця 90-х, коли змішані єдиноборства ще не стали глянцевим шоу.

Емілі Блант грає дружину Керра з делікатністю і силою. Їхні сцени — про втому, любов і відстань, яка виникає навіть між дуже близькими людьми. Жодного фальшивого героїзму — лише чесна побутова драма у тіні великого рингу.

Окрема гордість для українських глядачів — Олександр Усик у ролі Ігоря Вовчанчина, бійця, який у реальності перемагав Керра. Для Усика це дебют у Голлівуді, і він звучить переконливо: стримано, сильно, по-справжньому. Їхнє екранне протистояння — одне з найнапруженіших у фільмі.

«Незламний» — це фільм про людину, яку навчили перемагати, але не навчили жити після поразки.

«Бугонія» (Bugonia)

Режисер: Йоргос Лантімос
У ролях: Емма Стоун, Джессі Племонс, Алісія Сільверстоун
Жанр: чорна комедія, психологічний трилер

У новому фільмі Йоргоса Лантімоса Емма Стоун грає генеральну директорку фармацевтичної корпорації, яку викрадають двоє чоловіків, переконаних, що вона інопланетянка. Один із них — бджоляр, який звинувачує її компанію в масовому вимиранні медоносних бджіл. Далі — катування в підвалі, маніпуляції, шантаж і дедалі більше питань: хто з них насправді втратив контакт із реальністю?

“Бугонія” — це екранізація південнокорейського фільму Save the Green Planet!, але в стилі Лантімоса: дивна, моторошна, часом дотепна, і при цьому емоційно небезпечна. Усі герої тут здаються навіженими — але в кожного є своя правда. Стоун — блискуча в ролі жорсткої, холодної керівниці, яка поступово втрачає контроль над ситуацією. Джессі Племонс — переконливий як змовник-фанатик, який не викликає симпатії, але і не здається карикатурним.

Назва фільму відсилає до міфу про народження бджіл із гнилої плоті. Така собі алегорія: нове життя, що проростає зі смерті — чи, у цьому випадку, з недовіри, страху й параної. Лантімос грає на межі сатири й драми, і не завжди баланс витримується. Але останні 20 хвилин — блискучі: різкі, емоційно точні й дійсно страшні.

“Бугонія” — не найвинахідливіший фільм режисера, але точно один із найактуальніших. У ньому дивляться в обличчя людській безпорадності, жорстокості та бажанню вірити хоч у щось — навіть якщо це прибульці.

«Франкенштейн» (Frankenstein)

Режисер: Гільєрмо дель Торо
У ролях: Джейкоб Елорді, Оскар Айзек, Міа Гот, Крістоф Вальц
Жанр: готична драма, фантастика

Гільєрмо дель Торо зняв “Франкенштейна” — і це зовсім не той образ, який ми звикли уявляти. Жодних болтів у шиї, жодного «він ожив!» — натомість маємо темну мелодраму про амбіції, травми й межу, де наука втрачає етичні орієнтири.

Оскар Айзек — у ролі Віктора Франкенштейна, блискучого, але одержимого вченого, який намагається перемогти смерть. Його «створіння» грає Джейкоб Елорді — глибокий, сумний і зовсім не карикатурний. У фільмі багато болю, але ще більше — візуального стилю: вікторіанська архітектура, світло як у фламандському живописі, точні деталі анатомії й епохи.

Дель Торо знову на боці чудовиськ і тих, кого боїться суспільство. І хоча цей фільм менш емоційно відкритий, ніж “Бідолашні” чи “Форма води”, він зворушує своєю мовчазною емпатією. Монстр тут говорить сам за себе — і робить це несподівано мудро.

Міа Гот (Елізабет) і Крістоф Вальц (небезпечний меценат) підтримують сюжет, хоча найбільше напруги — в дуеті Франкенштейна та його творіння. І в момент, коли виникає питання «хто з них справжній монстр?», фільм не дає прямої відповіді — і тому працює ще краще.

«Після полювання» (After the Hunt)

Режисер: Лука Ґуаданьїно
У ролях: Джулія Робертс, Ендрю Ґарфілд, Айо Едебірі, Хлої Севіньї
Жанр: психологічна драма, трилер

Нова робота Луки Ґуаданьїно — це розмова, якої багато хто уникає. Фільм розгортається навколо університетської професорки (Джулія Робертс), яка дізнається, що її колегу й близького друга (Ендрю Ґарфілда) звинувачують у сексуальному насильстві. Обвинувачення озвучує її колишня студентка, яку грає Айо Едебірі — і тут починається справжній розпад системи довіри.

Ґуаданьїно занурюється в пост-MeToo контекст без спрощень. Тут немає очевидних жертв і злочинців, натомість є люди, які раптом опинилися в ситуації, що загрожує зруйнувати все: кар’єру, стосунки, уявлення про себе. Робертс показує, як виглядає сумнів — щирий, незручний, паралізуючий. Її героїня розривається між лояльністю, страхом і бажанням почути правду, навіть якщо та болюча.

Фільм побудовано як трилер, але без детективної розв’язки. Він про напругу, яка накопичується в розмовах, поглядах, незаданих запитаннях. Камера затримується на обличчях, тиші, реакціях — і в цьому вся сила картини. Ґарфілд грає вразливого чоловіка, який не виглядає ані безневинним, ані цілком винним. Едебірі — дуже точна, стримана, її присутність — як постійне нагадування про те, що правда завжди має кілька шарів.

“Після полювання” — фільм, який показує, як важко орієнтуватися в складних ситуаціях, де кожне рішення — не чорне і не біле.

«Дім динаміту» (A House of Dynamite)

Режисерка: Кетрін Біґелоу
У ролях: Ідріс Ельба, Ребекка Фергюсон, Ґрета Лі, Вілла Фіцджеральд
Жанр: політичний трилер

Після восьмирічної перерви Кетрін Біґелоу повертається з фільмом, який не просто тримає в напрузі — він говорить про найгірше, що ми боїмося уявити.

“Дім динаміту” — це політичний трилер про загрозу ядерного удару по США, яка стається зненацька і виводить з рівноваги весь Білий дім.

Події розгортаються за 18 хвилин — саме стільки часу мають персонажі, щоб зреагувати на загрозу. Цей ліміт — не просто сюжетний хід, а ідеальний спосіб передати психологічний тиск. Ідріс Ельба — в ролі президента, Ребекка Фергюсон — радниця з нацбезпеки, яка намагається зберегти тверезість, коли довкола вже все кипить. Їхня динаміка — не героїчна, а людська: розгубленість, сумніви, страх зробити неправильний вибір.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як вижити під час ядерного вибуху: поради, які можуть врятувати вам життя

Біґелоу знову демонструє майстерність у зображенні кризових ситуацій без глянцю. Немає патетики, але є сильне запитання: хто ухвалює рішення, коли часу майже не залишилось, а кожна секунда — на вагу життя?

Режисерка каже, що зробила цей фільм «з відчаю»: щоб змусити говорити про ядерне роззброєння в час, коли тема знову стала реальною загрозою. І їй це вдалося. “Дім динаміту” виглядає як страшенно правдоподібний сценарій, який міг би статися хоч завтра.

«Чарівник Кремля» (The Wizard of the Kremlin)

Режисер: Олів’є Ассаяс
У ролях: Пол Дано, Джуд Лоу, Алісія Вікандер, Джеффрі Райт
Жанр: політична драма

Один із найобговорюваніших фільмів Венеції-2025 — екранізація бестселера Джуліано да Емполі про те, як у Росії був винайдений новий тип політики. Сюжет фокусується на Вадимові Баранові — політконсультанті, натхненному Владиславом Сурковим. Саме він, за фільмом, стоїть у тіні зростання Володимира Путіна.

Пол Дано грає Баранова — спочатку ідеаліста, згодом — цинічного режисера політичної реальності. Джуд Лоу з’являється в ролі молодого Путіна й переконливо відтворює його манеру: холодний погляд, економна жестикуляція, жорстка мова. І хоч Путін у кадрі не домінує, його присутність відчувається в усьому.

Фільм охоплює майже два десятиліття: від падіння Єльцина до анексії Криму, від чеченських війн до медіа-маніпуляцій і бот-ферм. Це епос про перетворення країни, в якому велика політика — це вистава, а справжня влада живе за лаштунками. І хоч хронометраж великий, Ассаяс не пропонує надто складної драматургії — радше хроніку з епізодами, які пояснюють, як ми опинилися там, де є.

Окреме місце займає оповідь — монотонний голос за кадром, через який Баранов нібито розповідає свою історію американському досліднику. Цей прийом працює не завжди: у певний момент він починає перевантажувати. Але загалом стрічка справляє враження: вона амбітна, велика за охопленням і зовсім не прагне подобатись.

“Чарівник Кремля” — це авторський погляд на сучасну політику, де головне — не переконати, а створити ілюзію. І саме тому він такий тривожно актуальний.

«Заповіт Енн Лі» (The Testament of Ann Lee)

Режисерка: Мона Фастволд
У ролях: Аманда Сейфрід, Льюїс Пуллман
Жанр: історична драма, музичний байопік

Аманда Сейфрід у ролі Енн Лі — жінки, яку вважали пророчицею, а згодом називали «жіночим Христом». У XVIII столітті вона заснувала релігійну спільноту шейкерів, де відмовилися від шлюбу, власності та сексу, натомість жили в молитві й праці.

Мона Фастволд перетворила цю історію на стриману, повільну драму про віру, яка не потребує доказів. Фільм не йде за логікою класичного байопіку — тут немає великих подій чи кульмінацій.

Сейфрід грає дуже просто — майже без слів, без зовнішніх акцентів. І це працює. Її Енн тримається рівно, говорить мало, але чітко, і в її погляді постійно відчувається внутрішня напруга. Поруч — Льюїс Пуллман у ролі чоловіка, який їй довіряє, але не завжди розуміє.

Фільм побудований навколо ритму — ходи, дихання, співу. Саундтрек створений на основі традиційної шейкерської музики, але звучить сучасно і виразно. Через звук тут передається більше, ніж через слова.

“Заповіт Енн Лі” досліджує віру як особистий вибір. У цьому — його сила й особливе місце серед інших прем’єр Венеційського фестивалю.

«Джей Келлі» (Jay Kelly)

Режисер: Ноа Баумбах
У ролях: Джордж Клуні, Адам Сендлер, Лора Дерн, Райлі Кіо
Жанр: роуд-муві, психологічна драма

У новому фільмі Ноа Баумбаха Джордж Клуні грає Джея Келлі — зірку Голлівуду, яка вирушає в несподівану подорож Європою разом зі своїм менеджером (Адам Сендлер). Це не гастролі й не вікенд на двох, а втеча. І не стільки фізична, скільки внутрішня.

Баумбах знову говорить про зрілість, втому, кризу образу — теми, які добре знає. Але цього разу все розгортається між двома чоловіками: один усе життя був на сцені, інший — поруч, у тіні. Джей не розуміє, ким став, Рон не впевнений, що хоче й далі бути частиною цієї гри. Їхня поїздка стає нагодою зняти маски, хоча б на час.

Клуні не грає «зірку» — його герой стриманий, місцями грубий, із втомленим поглядом і внутрішнім страхом залишитися ні з чим. Сендлер — знову в драматичному амплуа, без жартів і метушні. Їхня взаємодія — про повагу, незручність, старі борги й непоставлені питання.

Лора Дерн і Райлі Кіо з’являються у другому плані, але їхні ролі не епізодичні: вони підсвічують те, що чоловіки уникають проговорити вголос. У кожної — своя правда і своя межа терпіння.

«Джей Келлі» — стримане, уважне кіно про людей, яким за п’ятдесят, але вони досі не знають, як бути собою.

“Батько, мати, сестра, брат” (Father Mother Sister Brother)

Режисер: Джим Джармуш
У ролях: Кейт Бланшетт, Адам Драйвер, Вікі Крипс, Том Вейтс, Інд’я Мур, Шарлотта Ремплінг
Жанр: сімейна драма, антологія

“Батько, мати, сестра, брат” складається з трьох окремих історій, дія яких відбувається одночасно у США, Ірландії та Франції. Формально не пов’язані між собою, вони резонують жестами, паузами, предметами й мовчанням. Це фільм про пам’ять, старість і дітей, які повертаються до минулого, щоби спробувати щось у ньому зрозуміти.

У першій частині Адам Драйвер і Майїм Бялік грають дорослих брата і сестру, які приїздять до сільської хати батька (Том Вейтс). Його життя здається розбалансованим і бідним, але водночас – дивно контрольованим. На його зап’ясті – Rolex, якого ніхто не очікував побачити. І стає зрозуміло, що старість – не єдине, що він удає.

Друга історія переносить нас у Дублін. Шарлотта Ремплінг грає матір, яка щороку запрошує двох дочок на чай. Для неї це радше обов’язок, ніж радість. Доньки – повна протилежність одна одній. Тім (Вікі Крипс) – барвиста, впевнена, з рожевим волоссям. Ліліт (Кейт Бланшетт) – стримана, тривожна, в зручному взутті й з виразом обережного дистанціювання. Усі троє існують разом, але ніби на різних хвилях.

Третя новела – Париж. Брат і сестра, Скай (Індія Мур) та Біллі (Лука Саббат), дізнаються, що їхні батьки загинули, пілотуючи невеликий літак над Азорськими островами. У батьківській квартирі вони зустрічаються з домогосподаркою (Франсуаза Лебрен) і вирушають до складу, де розбирають архіви: весільні фото, документи, щоденники. Їхні реакції стримані, але в цьому – вся суть: трагедії не завжди супроводжуються катарсисом.

Сила цього фільму у деталях, настрої, темпоритмі. Усі три історії об’єднує питання: ким були наші батьки до нас? Чи мали вони життя, якого ми ніколи не зрозуміємо? І що буде з нашою пам’яттю про них?

«Немає іншого вибору» (No Other Choice)

Режисер: Пак Чхан-ук
У ролях: Лі Бьон-хон, Сон Є-джін
Жанр: сатирична драма, трилер

Новий фільм Пака Чхан-ука поєднує легку іронію з жорсткою впевненістю оповіді. Він починається як майже комедійний етюд, а поступово перетворюється на похмурий портрет родини, суспільства і країни, які одночасно переживають кризу. Сюжет заснований на сатиричному трилері Дональда Е. Вестлейка «Сокира» (1997), який раніше екранізував Коста-Гаврас.

У центрі — Ю Ман-су (Лі Бьон-хон), працівник паперової фабрики. Під час літнього барбекю він здається зразковим чоловіком і батьком, але вже за мить дізнається: нові американські власники підприємства скорочують штат, і він серед тих, хто втрачає роботу. Для Ман-су це не просто удар — це виклик його мужності й здатності забезпечити родину.

Відчай штовхає його на дивний план: він розміщує фіктивне оголошення про вакансію у паперовій промисловості, вимагаючи надсилати резюме поштою. Так він отримує дані про кандидатів і поступово виношує ідею — усувати конкурентів фізично. Його мантра «немає іншого вибору» звучить так само, як і виправдання американського менеджменту, яке скорочує робочі місця.

Проте «Немає іншого вибору»— не проста історія серійного вбивці. Пак показує й інші тріщини: дружина Мірі (Сон Є-джін) влаштовується на роботу і стає підозрюваною у зраді, син потрапляє в неприємності з поліцією, а сам Ман-су починає розпадатися від параної і психосоматичного болю.

Фільм наповнений чорним гумором і абсурдом. Його фінал — сцени виробництва паперу й образи екологічного руйнування — працюють як метафора: люди стають другорядними, механізми та алгоритми поглинають усе.

Замість епілогу

Венеційський кінофестиваль 2025 показав, що авторське кіно залишається живим, уважним і дуже різним — за стилем, тоном і темами. У головному конкурсі було багато гучних імен, але й не менше простих історій, які тримаються на тонкій режисурі та сильних акторських роботах.

Цьогорічна Венеція не шукала зручного кіно — натомість пропонувала незручні розмови: про тіло, віру, пам’ять, насильство, спадок, вибір.

Ці десять фільмів — лише частина великої програми, але саме вони зібрали навколо себе найбільше уваги критиків і глядачів. Хтось із них точно з’явиться в списках нагород. Але всі — уже стали частиною розмови про те, чим сьогодні є кіно: особистим, політичним, складним, чесним.

І зрештою, зовсім не обов’язково шукати у фільмах відповідей. Іноді достатньо, щоб вони ставили правильні запитання — або хоча б ті, які не дають нам всім спокою.