Венеційський кінофестиваль 2026 року завершився перемогою політичного кіно. «Золотого лева» отримала драма «Невідома жінка» Май ель-Тухі, «Срібного лева» — Гран-прі журі — «Можливе кохання» Лі Чхан Дона, а Спеціальний приз журі — документальний фільм «НАЗА» про механізми ізраїльських ударів по Газі.
Водночас Венеційська бієнале відкинула застереження України щодо «ДАУ» Іллі Хржановського, якому журі присудило «Срібного лева» за режисуру. Значну частину матеріалу зняли в Харкові в межах проєкту, який отримував українське державне фінансування, однак України немає серед країн-виробників конкурсної версії.
Explainer розповідає про головні фільми фестивалю та суперечність між його політичними деклараціями й нагородою «ДАУ».
Чому головну нагороду отримала «Невідома жінка»
«Золотого лева» журі присудило «Невідомій жінці» дансько-єгипетської режисерки Май ель-Тухі. Матільде Арсель також отримала Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль. Правила дозволяють поєднати головний приз з акторською відзнакою лише як виняток і за одностайного рішення журі.
Події розгортаються в Данії після завершення нацистської окупації. Молода служниця Марі готується вийти заміж за заможного вдівця Крістіана, в будинку якого працює. Її новому становищу загрожує минуле: під час війни вона мала стосунки з німецьким солдатом.
На початку фільму натовп б’є та обстригає іншу жінку, яку вважає «горизонтальною колабораціоністкою», а на її тілі малює свастику. Цьому публічному покаранню стрічка протиставляє становище Крістіана: він збагатився завдяки торгівлі з німецькими окупантами, але зберіг гроші, будинок і суспільну повагу. Чоловіча економічна співпраця з окупантами залишається частиною ділової біографії, тоді як жіночі інтимні стосунки стають приводом для приниження.
Шлюб також не дає Марі свободи. Крістіан вимагає, щоб вона вдягнула сукню його померлої дружини. Героїня може піднятися соціальними сходами, лише погодившись зайняти визначене чоловіком місце.
Ель-Тухі назвала жіноче тіло у фільмі полем боротьби та суспільною власністю. Назва повертає увагу до жінок, чий досвід війни історична пам’ять зберегла переважно у фотографіях публічного покарання.
Серед 20 стрічок, спочатку відібраних до основного конкурсу, «Невідома жінка» була єдиною, яку одноосібно зняла жінка. Після долучення «НАЗА», співрежисеркою якої є Рахель Шор, кількість конкурсних робіт зросла до 21. Венеція нагородила історію про невидимих жінок, хоча сама майже не залишила режисеркам місця в головному конкурсі.
«Можливе кохання»: коли чужий досвід стає матеріалом для кіно
«Срібного лева» — Гран-прі журі — отримало «Можливе кохання» південнокорейського режисера Лі Чхан Дона. Це його перший повнометражний фільм після «Горіння» 2018 року. До Венеції він повернувся через 24 роки після перемоги «Оазису».
В основі стрічки — наслідки масових звільнень на південнокорейському підприємстві 2009 року. Вони спричинили тривалий страйк, який поліція придушила силою. Втрата роботи, борги, травми та самогубства продовжували впливати на життя працівників і їхніх родин після завершення протестів.
Лі Чхан Дон планував екранізувати цю історію понад десять років тому, але відмовився від задуму. Про страйк уже зняли документальний фільм, тому режисер сумнівався, чи має право перетворювати реальний біль на ігрову драму. До проєкту він повернувся 2024 року, коли сценаристка О Чон Мі запропонувала зробити це етичне питання частиною сюжету.
У центрі «Можливого кохання» — дві подружні пари. Мі Ок і Хо Сок належать до робітничого класу. Після звільнення та придушення страйку чоловік живе з депресією, злістю й алкогольною залежністю, а його дружина намагається втримати родину.
На похороні колишнього колеги вони знайомляться із заможною документалісткою Є Джі та її чоловіком Сан У. Є Джі знімає фільм про звільнених працівників і бачить в історії Хо Сока майбутній сюжет. Вона зближується з родиною, записує її розмови та дедалі глибше входить у приватне життя героїв.
Умови цієї близькості від початку нерівні. Є Джі має камеру, гроші та право остаточного монтажу, тоді як Мі Ок і Хо Сок можуть запропонувати лише власний досвід. Для жінки розмови стають способом повернути контроль над минулим, але її чоловік сприймає зйомки як повторне вторгнення у травму.
Щирий інтерес документалістки не усуває різниці між ними. Після завершення фільму вона повернеться до забезпеченого життя, а подружжя залишиться з наслідками подій, які стали для неї матеріалом. Лі Чхан Дон показує, що для близькості недостатньо спрямувати камеру на чужий біль — потрібно визнати владу того, хто розповідає чужу історію.
«НАЗА»: як військові рішення перетворюються на алгоритм
Документальний фільм «НАЗА» ізраїльських режисерів Юваля Абрагама та Рахель Шор отримав Спеціальний приз журі. Стрічку долучили до основного конкурсу вже після оголошення програми, і вона стала єдиною документальною роботою серед претендентів на «Золотого лева».
Фільм побудований на свідченнях 24 ізраїльських військових і співробітників розвідки. Їх знімали анонімно, переважно вночі на дахах Тель-Авіва: обличчя приховали, а голоси змінили. Співрозмовники розповідають, як обирають цілі для ударів по Газі під час війни, яку Ізраїль веде проти ХАМАС після нападу 7 жовтня 2023 року.
За словами авторів, назва «НАЗА» походить від військового скорочення, яким ізраїльська розвідка позначає прогнозовану кількість цивільних жертв під час удару. Учасники фільму описують системи стеження та алгоритми, що аналізують телефонні зв’язки й допомагають визначати потенційні цілі. За їхніми словами, військові могли знати про присутність цивільних, зокрема дітей, однак це не завжди зупиняло удар.
Ці свідчення особливо важко сприймати через те, що критика лунає зсередини самого ізраїльського суспільства. Водночас анонімність співрозмовників ускладнює незалежну перевірку кожної розповіді. Армія оборони Ізраїлю відкинула звинувачення, наголосивши, що вживає безпрецедентних заходів для зменшення шкоди цивільному населенню.
«НАЗА» порушує необхідні питання про ціну військових рішень, але пропонує виразно однобічний погляд на війну. Фільм докладно досліджує відповідальність ізраїльської армії, приділяючи значно менше уваги нападу ХАМАС, утриманню заручників і діяльності бойовиків у щільно заселеній Газі.
Найпереконливіше картина показує, як відповідальність розчиняється між аналітиками, операторами, командирами та алгоритмами. Кожен виконує лише свою частину роботи й може переконувати себе, що остаточне рішення ухвалив хтось інший.
Спеціальний приз журі зробив «НАЗА» одним із головних політичних висловлювань фестивалю. Венеція високо оцінила фільм, який прискіпливо досліджує відповідальність Ізраїлю за наслідки війни. Тим гостріше виглядає наступне рішення журі — нагородити Іллю Хржановського за режисуру «ДАУ», не застосувавши до його роботи такої самої вимогливості.
«ДАУ»: нагорода за режисуру без відповідальності за метод
«Срібного лева» за режисуру Венеційський кінофестиваль присудив Іллі Хржановському за 195-хвилинне «ДАУ» — фільм про фізика Лева Ландау та його компроміси з радянською системою.
Хржановський називає стрічку дослідженням тоталітаризму. Художній керівник фестивалю Альберто Барбера погодився з цим трактуванням, а застереження України назвав маніпуляцією та «дріб’язковою й неприйнятною атакою».
Міністерство культури та МЗС України нагадали, що ширший проєкт фінансував російський бізнесмен Сергій Адоньєв, який згодом потрапив під санкції України та США. Головну роль виконав Теодор Курентзис — диригент із російським громадянством, який публічно не засудив повномасштабне вторгнення.
Хржановський визнав, що Адоньєв фінансував проєкт у 2008–2019 роках, але запевнив, що не оплачував завершення конкурсної версії. У її офіційній картці вказані Німеччина, Франція та Швеція. Водночас фільм містить матеріал, знятий у Харкові у 2008–2011 роках, а сам режисер називає його центральною, або «материнською», частиною проєкту.
Україна також вкладала в «ДАУ» цілком реальні гроші. У 2011 році Держкіно виділило 6,26 млн грн і виплатило компанії «Феномен-Україна» 70% суми. Держава мала отримати готовий фільм до кінця 2012 року, але строки переносили 12 разів. У 2018-му комісії показали понад п’ятигодинну версію, а фінальні матеріали, за даними журналістів, до Довженко-Центру не передали.
Для українських грошей і Харкова місце в історії створення проєкту знайшлося. Для України у фестивальній біографії готового фільму — ні.
Запитання викликає і метод Хржановського. У Харкові звели декорацію радянського інституту, де переважно непрофесійні актори жили за правилами відтвореної епохи. Колишні учасники та журналісти розповідали про психологічний тиск, приниження, сексуальне й фізичне насильство. Режисер заперечував примус і порушення закону.
До зйомок одного з епізодів залучили немовлят із харківського дитбудинку. Поліція розслідувала можливе катування дітей, але у 2021 році закрила провадження, не виявивши складу злочину в діях керівництва закладу. Це рішення не відповіло на ширше питання: де закінчується художній експеримент і починається використання людей, залежних від режисера.
У «НАЗА» журі відзначило викриття системи, в якій відповідальність розчиняється між багатьма виконавцями. З «ДАУ» фестиваль застосував схожу логіку сам: російські гроші залишив у минулому проєкту, українські — в окремому договорі, суперечливі методи — за межами готового фільму. Харків залишився в кадрі, Україна — за титрами, а нагорода дісталася режисурі.
Фільми без нагород, які визначили політичний тон Венеції
Не всі помітні фільми Венеційського кінофестивалю отримали нагороди. «Чорнило» та «Праймтайм» залишилися без нагород основного конкурсу, а документальні фільми «Маск», «Вони тут» і «Мої небажані друзі. Частина II — Вигнання» показували поза конкурсом. Усі вони говорили про владу — медійну, політичну або силову.
Фестиваль відкрився фільмом Денні Бойла «Чорнило» про перетворення британської газети The Sun на масовий таблоїд. У 1969 році Руперт Мердок у виконанні Гая Пірса купує збиткове видання й разом із редактором Ларрі Лембом робить ставку на секс, скандали та страх. Бойл проводить пряму лінію від тодішньої The Sun до Fox News, клікбейту й соцмереж. Щоправда, фільм часом так захоплюється енергією таблоїда, що Мердок починає здаватися далекоглядним новатором, а руйнування журналістських правил — творчим проривом.
«Праймтайм» Ленса Оппенгайма переносить цю розмову на телебачення. Роберт Паттінсон грає ведучого Кріса Гансена, який намагається перетворити програму «Впіймати хижака» на головне шоу Америки. Чоловіків заманюють на зустріч із людиною, яку вони вважають неповнолітньою, після чого камери перетворюють викриття на готову драму. Оппенгайм називає цей формат «видовищем покарання»: моральне обурення тут чудово працює на рейтинг.
У 225-хвилинному документальному фільмі «Маск» Алекс Гібні досліджує культ Ілона Маска. Режисера цікавить, як образ технологічного рятівника дозволяє мільярдерові самому визначати, яким його бачить світ, і відсувати незручні запитання про державну підтримку, умови праці та політичну відповідальність.
Лора Пойтрас і Рейчел Лорен Мюллер у стрічці «Вони тут» зняли дії американської імміграційної служби ICE у Міннеаполісі як фільм жахів. Масковані агенти затримують людей, мешканці ховаються в автомобільних багажниках, а велосипедисти стежать за пересуванням силовиків. Вигаданий монстр авторам не знадобився.
Майже шестигодинні «Мої небажані друзі. Частина II — Вигнання» Джулії Локтєв розповідають про незалежних російських журналістів, які після початку повномасштабного вторгнення залишили країну. Вони виступають проти війни й документують російські злочини, але вигнання не стає для них автоматичною моральною індульгенцією: відстань від Росії не скасовує питання про зв’язок із нею.
Найцікавіше політичне кіно Венеції показувало владу через її щоденні інструменти: заголовки, телевізійні рейтинги, особистий бренд, алгоритми та силові рейди. У цій конкретиці фестиваль звучав переконливіше, ніж у деклараціях про власну політичну принциповість.
«Тиша»: український дебют у програмі Orizzonti
Поза головним конкурсом у Венеції відбулася ще одна важлива для України подія. Дебютна режисерська робота Павла Шпегуна «Тиша» увійшла до офіційного конкурсу короткометражних фільмів Orizzonti, де змагалися 13 стрічок.
Головний герой — молодий стендап-комік Лука. Після невдалого виступу він знайомиться в барі із загадковою дівчиною. Вони проводять разом ніч, розмовляють про самотність і пережиті втрати, але навіть у хвилини відвертості не наважуються по-справжньому зблизитися. Головні ролі виконали Григорій Наумов та Іоланта Богдюн.
П’ятнадцятихвилинну картину створила українська компанія ForeFilms. Продюсерами стали Анна Яценко, Володимир Яценко, Інна Ласточкіна та Павло Шпегун.
«Тиша» отримала Airone della Laguna за найкращий короткометражний фільм. Це нова супутня відзнака, яку 2026 року вручали вперше. Її присуджує незалежне журі, тому називати перемогу офіційною нагородою Венеційського кінофестивалю було б перебільшенням.
Офіційний приз Orizzonti за найкращий короткометражний фільм дістався іншій роботі. Для режисерського дебюту участь у престижному конкурсі й незалежна міжнародна відзнака все одно є переконливим початком.
Контраст із «ДАУ» вийшов промовистим. Ілля Хржановський отримав «Срібного лева» за фільм, що виріс із проєкту з російським та українським фінансуванням, але був представлений без України серед країн-виробників. Скромніша «Тиша» здобула менш престижну нагороду, зате зберегла найважливіше — власне українське походження.
