Сексизм, ксенофобія, гомофобія, расизм – ні, це не просто страшні слова, які кажуть по телевізору. Це – щоденні реалії українських медіа. Кожне необережно сказане слово знаменитостей одразу спричиняє масштабні обговорення, проте на неякісні та некоректні тексти інтернет-видань мало хто звертає увагу. А як писати правильно?
Explainer пояснює, що таке толерантна журналістика та про що треба пам’ятати, створюючи гендерно-чутливі тексти, матеріали про людей з інвалідністю, ВІЛ/СНІД, ЛГБТ-людей, етнічні, національні та релігійні спільноти.
Що таке толерантність?
Згідно з Декларацією принципів толерантності ЮНЕСКО, «толерантність – це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність – це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, а й політична та правова потреба. Толерантність – це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру».
Якщо розглядати це питання з точки зору прав людини, толерантність не означає відмови від своїх переконань та обов’язкове прийняття чужих. Натомість, мається на увазі, що кожна людина має право на свою думку і свої переконання, так само, як і всі інші. Йдеться про індивідуальність – у зовнішньому вигляді, становищі, мові, поведінці. Усі різні, але при цьому рівні, і ніхто не має нав’язувати свої погляди іншій людині.
Чому ж це так важливо для журналістів/ок? Відповідь проста: засоби масової інформації впливають на суспільне бачення тих чи інших проблем, задовольняють інформаційну потребу споживачів своїми матеріалами. І щоб сформувати толерантне ставлення до людей, що належать до певних вразливих категорій або спільнот, медійникам/цям треба створювати збалансовані та коректні продукти.
Одягаємо гендерні окуляри
Для того, щоб робити гендерно-збалансовані матеріали, варто запам’ятати такий термін як «гендерні окуляри» або «гендерні лінзи» ‒ так кажуть про здатність помічати прояви сексизму, гендерної нерівності та поширення гендерних стереотипів. Термін походить від порівняння із зором людини. Так само, як нам для чіткого та гарного зору потрібні два здорові ока, так само для створення гендерно-чутливих матеріалів потрібно бачити індивідуальні реалії усіх людей, незалежно від їхньої статі та гендеру.
Як відомо, наразі жінки частіше стикаються з проявами дискримінації, тому у текстах важливо враховувати точки зору жінок різного соціального, культурного та економічного походження, аби максимально коректно відобразити складну структуру суспільства, до якого належать жінки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Текст, після якого ви перестанете боятися слова «гендер»
Є цілий спектр тем, які зачіпають гендерні аспекти: це і питання щодо абортів та доступності контрацептивів, статеве виховання, нерівна заробітна платня, заборонені професії для жінок, домашнє насильство, розділення хатніх обов’язків тощо. Все це стосується інтересів не лише жінок, а всього соціуму, адже розв’язання таких проблем через зміни в законі та інші практики – певною мірою вплинуть і на життя чоловіків.
Гендерні стереотипи. Інколи читачі/ки вважають, що слово «жінка» або «чоловік» в тексті має під собою більше, аніж просто вказівку на фізіологічні відмінності. Жінка – значить, любить дітей, віддає перевагу родині, а не кар’єрі, м’яка та дипломатична, а чоловік – активний, інколи агресивний, схильний до лідерства.
Стереотипними ці твердження є тому, що вони автоматично стосуються всіх жінок та всіх чоловіків, ніяк не враховуючи індивідуальні відмінності в характері, темпераменті та життєвих цілях. Проте конкретні чоловіки і жінки відрізняються від стереотипних уявлень, тому в матеріалах варто уникати узагальнень на зразок: «Як і всі жінки, Марина любить квіти», «Андрій, як справжній чоловік, обрав технічну професію».
Під час отримання коментарів також варто звертати увагу не на стать респондента/ки, а на професіоналізм та особисті якості.
Вибір героїв/нь. Стереотипи виявляються не лише у лінгвістичних кліше, а й у роботі з експерт(к)ами. Приміром, чоловіків у ЗМІ частіше зображують як лідерів та професіоналів, а жінок – як домогосподарок, матерів та дружин. Відповідно, перевагою чоловіків є інтелект та кар’єрні досягнення, а жінок – привабливий зовнішній вигляд, сексуальність. Це транслюється і у запитаннях до інтерв’ю, і у підборі світлин, і у підводках та позакадровому тексті.
Щодо експертів/ок, то часто українські медіа віддають перевагу саме експертам-чоловікам, бо вважають їх більш компетентними та кваліфікованими. Аргументи щодо цього різні: і «жіноча логіка», і довіра авдиторії до чоловіків, і відкрита мізогінія (жінконенависництво). Так чи інакше, жінкам для коментування залишаються питання зі сфери освіти, культури, краси тощо.
Проте важливо пам’ятати, що рівне представлення жінок та чоловіків в усіх сферах, а також демонстрація того, що в Україні також є успішні фізикині, політологині, кібернетикині та фахівчині з інших галузей, надихають та мотивують споживачок інформації до самореалізації в кар’єрі.
А як писати про ЛГБТ+?
Мабуть, ви помічали, що майже кожен матеріал про гендерну ідентичність та сексуальну орієнтацію отримує багато коментарів, переважно, агресивних. Тому, щоб не наражатися на хейт, багато журналістів/ок, які б могли зробити цікаві та якісні матеріали про ЛГБТ+, уникають цього питання. І, навпаки, любителі дешевої популярності (які є в кожній професії) дуже часто обирають для текстів саме цю тему, і роблять провокативні та скандальні матеріали саме заради обговорень.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Просто та доступно: як правильно та коректно розповідати про ЛГБТ+
Перш ніж створювати матеріал, варто ознайомитися з коректною лексикою щодо ЛГБТ-спільноти, а також запам’ятати деякі моменти. Гомосексуальна чи бісексуальна орієнтація – це не хвороба, і не психічний розлад. Інколи журналіст(к)и, які доброзичливо ставляться до ЛГБТ+, вживають некоректну термінологію або розмовляють діагнозами. Отже, якщо Ви не знаєте як людина себе ідентифікує – варто запитати у неї/нього, і називати саме так, а не робити припущень. Крім того, усі орієнтації є традиційними!
Уникайте стереотипів. Щойно представники/ці ЛГБТ-спільноти з’явилися у масовій культурі, стали виникати стереотипні образи: геї – найкращі друзі дівчат, а зовні вони завжди фемінні та дуже доглянуті, а лесбійки, своєю чергою, це суворі жінки з короткою зачіскою та біцепсами, мов у Шварценеггера. Але ж насправді ЛГБТ-люди виглядають так само, як і всі інші, і визначити орієнтацію та гендерну ідентичність людини за зовнішніми показниками – неможливо.
Що мають робити журналіст(к)и? Показувати різних героїв та героїнь, акцентувати увагу на різноманітті, віддаючи перевагу тим «родзинкам», які не збігаються зі штампами. Це викликає інтерес авдиторії, робить матеріал цікавішим та виразнішим.
Люди, що незацікавлені у цьому питанні, уявляють ЛГБТ-спільноту як єдиний організм – «ті, хто від нас відрізняється». Через це часто можна побачити, як, приміром, гей коментує питання, що стосуються транс-людей, небінарних персон та лесбійок, при цьому розповідає про особливості транс-переходу, і нелегке життя дрег-квін.
Журналіст(к)и, які вирішили працювати з цією темою, мають розбиратися у багатоманітті ЛГБТ-ком’юніті та орієнтуватися у тому, кому та які запитання слід ставити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як написати про трансгендерних людей і не зганьбитися: досвід Джоан Роулінг та українських медіа
Також коментатор/ка чи експерт/ка з питань ЛГБТ+, має чітко зазначити, яку організацію він/вона представляє, і тільки тоді журналіст/ка може спиратися на ту інформацію, яку отримає (але, звісно ж, перевіряти її).
Журналіст/ка має слідкувати за тим, щоб коментар співрозмовника/ці не містив мови ворожнечі щодо інших груп, матеріал має бути відредагований так, щоб не транслювати негативні висловлювання.
Як писати про людей з ВІЛ/СНІД?
При підготовці тексту зверніть увагу на мову, яка має бути нейтральною (не жаліти ВІЛ-інфікованих та не звинувачувати ні в чому), делікатною (збір інформації про людей з ВІЛ може нанести шкоду їм та їхнім близьким), згуртовуючою (а не поділяючим на «ми» та «вони»), такою, що виказує підтримку.
Попри те, що в сучасному інформаційному світі є безліч інформації про шляхи інфікування ВІЛ – у медіа досі поширюють стереотипи. Найпопулярніші такі:
«СНІД – це чума ХХ століття». Цей метафоричний вираз виник у період відкриття ВІЛ та СНІД, проте ВІЛ та чума мають різні збудники та різні шляхи передачі. Чума – надзвичайно заразне захворювання, яке передається через шкіряні контакти, посуд, повітряно-крапельним шляхом. Інфекція достатньо живуча і її збудники можуть зберігатися роками. Тоді як ВІЛ не передається через рукостискання, поцілунки, обійми тощо. Він швидко гине на повітрі та нестійкий до зовнішнього середовища. Тому таке порівняння є зовсім некоректним.
«СНІД – це вирок». Ні, СНІД – це кінцева стадія розвитку ВІЛ, але не фінал життя. У розвинутих країнах медицина спроможна не лише стабілізувати стан ВІЛ-позитивних людей, а й тих, у кого з’явилися ознаки СНІДу. Тривалість життя таких людей, при прийомі антиретровірусної терапії наближається до тривалості життя здорових людей.
«ВІЛ та СНІД – хвороба геїв та наркозалежних людей». Сьогодні кількість випадків інфікування ВІЛ через гетеросексуальні контакти зростає, а чоловіки, які практикують секс з чоловіками, знаходяться більшій зоні ризику через незахищений та травматичний статевий акт.
«Якщо у матері ВІЛ – у дитини теж буде». Зараз у ВІЛ-позитивних жінок може народитися здорова дитина. Для цього необхідно дотримуватися певних рекомендацій сучасної медицини – раннє тестування, своєчасне вживання АРВ-терапії, вагітність та пологи під наглядом спеціалістів/ок, вживання новонародженим/ою АРВ-терапії. Крім того, у парах, де один з партнерів здоровий, застосовують методику безконтактного запліднення, при якій на світ з’являється здорова дитина, а також зберігається здоров’я одного з батьків.
Як писати про людей з інвалідністю?
Людей з інвалідністю в медіа згадують нечасто. І, оскільки авдиторія схильна судити по відображенню в медіа про світ в цілому, складається враження, що їх мало і серед нас. Але насправді самі люди з інвалідністю, їхні родичі та друзі складають значну частину читачів будь-якого ЗМІ. Враховуючи це, варто створювати і такі матеріали, які б стали в пригоді саме цій частині цільової авдиторії, а також ця тема буде цікава медичним та соціальним працівникам/цям, і правозахисникам/цям.
Матеріали, що висвітлюють тематику інвалідності та прагнуть викликати співчуття та почуття жалості, часто мають негативний ефект. У читачів/ок формується апатія, втрачається чутливість та виникає так звана «втома від страждань». Через це навіть цікаві матеріали, які певною мірою «тиснуть на жалість» – автоматично викликають відторгнення самої теми.
Не закликайте авдиторію до опікування, вимагайте створювати можливості. Наприклад, якщо люди з інвалідністю у вашому місті стикаються з відсутністю пандусів – закцентуйте увагу на цьому, і зверніться в матеріалі до місцевої влади. Якщо ж студент(к)и з інвалідністю стикаються з дискримінацією – у тексті звертайтеся до Міністерства освіти та науки України. Проте, варто зауважити, що це має бути підтримка, але не героїзація учасників/ць матеріалу (тобто, писати «дівчина з інвалідністю самотужки отримує освіту, не те, що здорові ледацюги» – не треба).
Як писати про етнічні та національні спільноти?
Для згадки про етнічність потрібні вагомі причини. Наприклад, якщо ви створили репортаж з фестивалю національних культур, то важливо зазначити, представники/ці яких національностей брали участь, тут згадка про етнос виправдана. Проте якщо ви пишете новину про злочинний напад, вказівка на етнічну приналежність не пояснить причину цього, а лише сприятиме створенню негативних стереотипів. Тому перш ніж згадувати, що нападником був «хлопець ромської національності» чи «чоловік з Кавказу» – варто зрозуміти для чого це потрібно і якими можуть бути наслідки. Пам’ятайте про те, що у злочинів немає національності.
До мови ворожнечі, яку використовують журналіст(к)и також відноситься заперечення громадянства. Наприклад, якщо ви спілкуєтеся з представником/цею нації, яка не є численною для вашої країни, це не означає, що він/вона приїжджий. Може виявитися, що людина не лише є громадянином/кою цієї ж країни, а й народилася/вся у ній, тому вважає її своєю рідною. Відповідно, запитання: «Коли ви приїхали в Україну?» – зазвичай недоречне.
Зв’язка «етнічність – віросповідання». Крім того, пов’язуючи етнічність і релігійні переконання, ви залишаєте без уваги (а значить, робите неіснуючими в реальності мас-медіа) всіх тих, хто не підпадає під шаблон: українських мусульман, казахів-атеїстів тощо. Думати про них як про «винятки» і виключати зі згадки – означає робити світ менш різноманітним, ніж він є.
Збалансоване висвітлення. Під час опису етнічного конфлікта пам’ятайте, що окрім стандартного правила – надавати слово обом сторонам, вам варто потурбуватися про їхнє рівне висвітлення (однаковий час для коментаря, приблизно однакові місця). Зверніть увагу на те, щоб за жодною зі сторін не залишилося останнє слово (фінальна цитата без коментаря, що затверджує позицію однієї зі сторін). Важлива також і такі деталі як фото з місця події, адже це може підштовхнути до оцінки ситуації на користь однієї з конфліктуючих сторін.
Не можна допускати в матеріалах расистських, антисемітських та ксенофобних висловлювань без коментаря до них. Тим паче, не треба виносити їх в заголовок. Так, клікбейтність точно буде, але ціною підвищення рівню нетерпимості у суспільстві та поширенню мови ненависті.
Як писати про релігійні спільноти?
Як тільки у словнику журналіста/ки з’являється слово «секта» – матеріал починає конструювати реальність, де є «правильні» та «неправильні» релігійні переконання. Тобто, такий матеріал заперечує свободу віросповідання. Не варто згадувати про релігійну приналежність без необхідності, а якщо така є, то краще перепитати у героя/їні до якої релігійної організації, об’єднання чи групи він/вона належить.
При цьому, якщо якесь релігійне об’єднання виявилося причетне до порушення закону – журналіст/ка не тільки може, а й повинен інформувати про це свою аудиторію. Але причиною порушення закону не можна вважати самі релігійні переконання.
Подвійні стандарти. Уявімо ситуацію: чоловік напав на перехожого з ножем. На шиї у нападника був хрестик, відповідно, він вірянин. Чи часто ви зустрічали заголовки: «Християнин напав з ножем на перехожого»? Навряд чи. Але от новину «Мусульманин напав з ножем на перехожого» – зустріти можна, і доволі часто. Напевно, це відбувається тому, що деякі медіа не звикли до того, що в Україні живуть представники/ці різних спільнот, тому стають на захист типових для країни вірувань. Знов таки, забуваючи про те, що у злочинів немає релігійної приналежності.
Почуття вірян. Ця мовна конструкція сама по собі є неоднозначною, бо передбачає, що деякі події мають викликати у соціальної групи, об’єднаної однією вірою, однакові відчуття. Таке уявлення є нелогічним, оскільки не враховує, що відчуття, оцінки та думки людей виникають не лише у зв’язку з віросповіданням, а й залежать від освіти, рівня доходів, політичних поглядів тощо. Тобто, одна й та сама подія може викликати різні відчуття у різних вірян.
Крім того, інколи конструкція «почуття вірян» використовується для того, щоб обмежити у правах, у можливостях самовираження, у способі життя інші соціальні групи. Журналіст/ка, що прагне показати в своїх матеріалах усе різноманіття світу, має пам’ятати про те, що почуття вірян неоднорідні, а також, що у невіруючих або «тих, хто вірить в інше» теж є свої почуття, і вони також різноманітні.
