Польсько-українські відносини дедалі частіше пояснюють заявами президента Кароля Навроцького про Волинську трагедію, історичну пам’ять чи вступ України до НАТО й ЄС. Через це може скластися враження, що саме історичні суперечки визначають нинішню динаміку відносин між Києвом і Варшавою. Насправді вони є лише одним із проявів значно глибших процесів.
Після обрання Кароля Навроцького дедалі більше рішень у сфері зовнішньої політики, безпеки та відносин з Україною стали частиною внутрішнього протистояння між президентом і урядом. Причина полягає не лише в розбіжностях між двома політичними таборами. Сам польський державний устрій створює постійну конкуренцію між двома центрами виконавчої влади, які мають власні повноваження, політичні інтереси та джерела легітимності.
Саме через цю призму автори звіту SEC Newgate CEE аналізують перший рік співіснування президента й уряду. У центрі їхньої уваги – не окремі політичні конфлікти, а те, як боротьба між двома центрами влади впливає на зовнішню політику Польщі, оборонні рішення, відносини із союзниками та підтримку України.
Explainer розповідає про головні висновки звіту, чому внутрішня політика Польщі дедалі більше впливає на відносини з Україною та що це означає для Києва.
Чому конфлікт між президентом і урядом є особливістю польської політичної системи
Головна думка звіту полягає в тому, що нинішнє протистояння між президентом Каролем Навроцьким і урядом Дональда Туска не є винятком чи наслідком особистої несумісності двох політиків. Автори пропонують дивитися на нього як на закономірний результат устрою польської держави, де президент і уряд мають окремі джерела політичного мандата, різні строки повноважень і компетенції, які частково перетинаються. Саме ця конструкція регулярно створює умови для конфлікту.
Щоб пояснити цю тезу, автори звертаються не до нинішньої політичної ситуації, а до історичного прикладу початку 2000-х років. Тоді президент Александр Кваснєвський і прем’єр Лешек Міллер представляли одну політичну силу, багато років працювали разом і підтримували дружні стосунки. Попри це їхнє суперництво завершилося глибокою внутрішньою кризою, розколом Союзу демократичної лівиці та різким падінням його підтримки. На думку авторів, цей випадок показує, що для конфлікту не обов’язково потрібні два політичні табори. Достатньо двох центрів влади.
Звіт також пояснює, чому особисті домовленості рідко змінюють ситуацію. Кожен із двох центрів влади має власне політичне оточення, яке зацікавлене в посиленні впливу саме свого табору. Через це навіть тоді, коли президент і прем’єр намагаються уникати відкритого протистояння, конфлікт продовжує розвиватися на рівні їхніх адміністрацій, радників і політичних команд.
Ще один висновок авторів полягає в тому, що найбільш уразливою сферою стає зовнішня політика. Саме тут повноваження президента й уряду найчастіше перетинаються, а кожен міжнародний саміт чи двостороння зустріч перетворюється не лише на дипломатичну подію, а й на елемент внутрішньої політичної боротьби. Саме тому наступні розділи звіту присвячені тому, як цей системний конфлікт позначився на міжнародній діяльності Польщі, питаннях безпеки та відносинах з Україною.
Польща дедалі частіше говорить із союзниками кількома голосами
Одним із головних наслідків конфлікту між президентом і урядом у звіті названо розмивання єдиної зовнішньої політики Польщі. Стратегічний курс країни не змінився – Варшава залишається відданою членству в НАТО та Європейському Союзі й підтримці України. Однак президент і уряд дедалі частіше просувають ці пріоритети окремо.
Кароль Навроцький зробив головним зовнішньополітичним пріоритетом відносини зі США, продовживши курс Анджея Дуди на тісну співпрацю з Вашингтоном. Натомість уряд Дональда Туска та Міністерство закордонних справ зосередилися на співпраці з Європейським Союзом та його інституціями.
Цей поділ проявився і під час підготовки зустрічі Навроцького з Дональдом Трампом. Міністерство закордонних справ передало президентові офіційну позицію держави. У президентській канцелярії це сприйняли як втручання в повноваження глави держави, тоді як МЗС наполягало, що президент має враховувати узгоджену позицію польської дипломатії.
Окремою точкою конфлікту залишаються призначення послів. Найгостріша суперечка виникла навколо польського посольства у США. Через відсутність домовленості між президентом і урядом країну у Вашингтоні досі представляє тимчасовий повірений у справах.
У звіті цю ситуацію названо «кількома зовнішніми політиками одночасно». Йдеться не про зміну стратегічного курсу Польщі, а про боротьбу двох центрів влади за право представляти державу на міжнародній арені.
Безпека перестала бути сферою політичного консенсусу
Після початку повномасштабного вторгнення Росії підтримка України та питання безпеки тривалий час залишалися однією з небагатьох сфер, де польська політика зберігала міжпартійний консенсус. Автори звіту вважають, що протягом першого року співіснування президента Кароля Навроцького та уряду Дональда Туска цей період завершився. Безпека стала ще одним полем боротьби між двома центрами влади.
Одним із перших публічних конфліктів стала передача Україні винищувачів МіГ-29. Президент заявив, що уряд не поінформував його про це рішення. Натомість уряд відповів, що питання розглядали у встановленому порядку за участю представників Бюро національної безпеки. Саме рішення про передачу літаків відійшло на другий план. Головним предметом суперечки стало те, хто мав контролювати процес ухвалення таких рішень.
Протистояння поширилося й на оборонні інституції. У звіті згадується конфлікт навколо польського військового аташе у Вашингтоні. За даними авторів, представники Бюро національної безпеки усунули його від участі в окремих зустрічах у Пентагоні. Міністерство оборони розцінило це як порушення принципу цивільного контролю над збройними силами.
Президентське вето на закон, який відкривав Польщі доступ до європейського оборонного інструменту SAFE, змусило уряд переробляти модель фінансування озброєнь і повторно домовлятися з партнерами.
Паралельно тривав конфлікт навколо кадрових рішень у спецслужбах. Президент заблокував офіцерські призначення, вимагаючи ширшого доступу до керівників служб. Уряд наполягав, що така взаємодія має відбуватися в межах визначених процедур.
Підхід Навроцького до України: підтримка без «безумовності»
Автори звіту називають підхід Кароля Навроцького до України «двоколійним». Президент визнає Україну жертвою російської агресії та вважає її незалежність важливою для безпеки Польщі. Водночас він відкидає принцип безумовної підтримки, наголошуючи, що відносини з Києвом мають будуватися насамперед із урахуванням польських національних інтересів.
Одним із головних елементів цієї політики автори називають історичну пам’ять. Під час президентської кампанії Навроцький заявляв, що інтеграції України до НАТО та Європейського Союзу має передувати «чесне порозуміння» щодо складних сторінок спільної історії, зокрема Волинської трагедії та оцінки діяльності ОУН і УПА. Автори розглядають історичну політику як один із ключових елементів підходу Навроцького до відносин з Україною.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Орден Білого Орла, УПА та вибори: що стоїть за кризою між Польщею й Україною
До цієї ж логіки автори відносять і президентське вето на оновлений закон про допомогу українським громадянам у Польщі. На їхню думку, це не означає відмову від підтримки України, а демонструє прагнення зробити її предметом політичних умов і переговорів.
Підсумовуючи цей напрям, автори не очікують швидкої зміни позиції президента. Вони вважають, що курс Навроцького щодо України має довгостроковий характер, а пом’якшення його риторики найближчим часом малоймовірне.
Польська політична криза вже впливає на весь регіон
Окремий розділ звіту присвячений тому, як події в Польщі сприймають її союзники. Попри відмінності в оцінках, автори відзначають спільну тенденцію: внутрішній конфлікт між президентом і урядом дедалі частіше розглядають як фактор, що впливає не лише на Польщу, а й на безпеку та політичну передбачуваність у Центральній Європі.
Найкритичніше ситуацію оцінюють у Чехії. Там вважають, що тривале суперництво між двома центрами влади ускладнює прогнозування польської зовнішньої політики й послаблює здатність Варшави виступати єдиним голосом у НАТО та Європейському Союзі.
У Франції та Німеччині оцінки стриманіші. Французькі експерти нагадують, що співіснування президента й уряду різних політичних таборів не є винятком для європейських демократій і саме по собі не означає політичної кризи. У Берліні також не очікують, що внутрішнє протистояння змінить стратегічне значення Польщі для Європи. Водночас і Париж, і Берлін наголошують на важливості послідовної та зрозумілої зовнішньої політики Варшави.
У звіті також звертають увагу на роль зовнішніх партнерів. Конфлікт перестає бути суто внутрішньою справою, коли інші держави починають взаємодіяти переважно з одним із центрів влади. Як приклад наведено Сполучені Штати. Автор американського розділу звіту вважає, що адміністрація Дональда Трампа дедалі активніше вибудовує контакти з президентом, оминаючи уряд.
Для авторів звіту це не лише польська історія. Вони розглядають її як приклад того, як суперництво між державними інституціями може впливати на зовнішню політику країни та її відносини із союзниками.
Що цей звіт означає для України
Звіт пропонує ширший погляд на польсько-українські відносини. Їх дедалі складніше пояснювати лише історичними суперечками або заявами окремих політиків. Значний вплив на рішення Варшави має внутрішня конкуренція між президентом і урядом, а українська тематика стала одним із напрямів цього протистояння.
Для України це означає, що польську політику варто оцінювати не лише через офіційні заяви чи окремі рішення. Не менш важливо розуміти, як розподіл повноважень між двома центрами влади впливає на зовнішню політику, питання безпеки та відносини з Києвом.
Водночас звіт не дає підстав говорити про зміну стратегічного курсу Польщі щодо України. Його головна теза полягає в іншому: внутрішня конкуренція між президентом і урядом дедалі сильніше впливає на те, як цей курс реалізується на практиці.
