Зараз усе більшої популярності набувають вебінари і тренінги для самореалізації, досягнення успіху, пошуку себе. І варто сказати, що це непогано: прагнення людини до поліпшення якості та усвідомленості свого життя. Досить популярною залишається тема сепарації від батьків.

Що таке сепарація?

Сепарація – це відокремлення, можливість розширеного вибору, коли людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя і свої дії. Бо так уже склалося в менталітеті у «пострадянських громадян» опікати своїх дорослих дітей чи не до старості.

Зазвичай це продиктовано фінансовими можливостями наших предків. З післявоєнних часів багатьом доводилося юрмитися у квартирі або будинку цілими поколіннями, де поруч уживалися три, а то й чотири покоління. А в сім’ях, де чоловік не повернувся після війни, жінки змушені були тягнути на собі побут і дітей.

Потім відпустити дітей у вільне плавання стало для них надзавданням через страх самотності та усвідомлення того, що виховувати вже пізно. Але бувають ситуації зовсім протилежні: доросле сорокарічне «дитя» не хоче відходити від маминої спідниці, сидить на шиї у батьків, начебто і може заробляти і вирішувати свої проблеми самостійно, але не хоче. Він делегує батькам відповідальність за своє життя, а вони його годують, гріють, оберігають від цього жорстокого світу.

Мені, як представнику «останнього випуску СРСР», яка народилася у 1990 році, вдалося ще застати практику проживання під одним дахом кількох поколінь. Я чудово пам’ятаю своє щасливе дитинство. Ми жили величезною сім’єю в будинку: в одній кімнаті бабуся й дідусь; у другій жили мій дядько зі своєю дружиною і маленькими двома дітьми; а в третій кімнаті – тато, мама, молодший брат і я.

Свобода в моїй долі завжди була переплетена зі щастям. Мені було 3-4 роки, коли я з двоюрідними братами й сестрою безтурботно бігала босоніж по розпеченому асфальту двору. Ми забігали додому, освіжалися, випивши крижаної води з-під крана, і вибігали назад на вулицю. Кружляючи городом, жадібно зривали малину з куща; разом вивчали закони регенерації на дощових черв’яках; катали одне одного на садовій тачці; грали в ляльки, у дорослих, у персонажів із сантабарбари… Це була найсолодша свобода… Свобода від дорослішання, від турбот, від суєти, від обов’язків – від усього.

Напевно, дитинство на те й дитинство, що від нього залишаються лише хороші спогади. Адже запам’ятала я в основному найприємніші епізоди. Як ми всі збиралися на обід або вечерю за круглим великим столом. Я зі своїми братами й сестрою допомагала накривати на стіл, причому йшла конкурентна боротьба, хто відвоює собі улюблену ложку. Ще пам’ятаю, як ми вчотирьох грались у дворі, поки батьки й дідусь були на роботі. А бабуся в цей час за нами доглядала. Не забуду і смак свіжоспеченого хрусткого лаваша, який бабуся пекла власноруч, а ми поглинали разом із сиром і свіжою зеленню. Хворіли всіма дитячими хворобами теж разом: якось Новий рік ми зустрічали вчотирьох і подарунки отримали від Діда Мороза просто в ліжко, тому що захворіли колективно на краснуху.

Завжди ці спогади спливають у свідомості з позитивним підтекстом, весело було: і гратися разом, і хворіти разом, і їсти разом, і казки слухати разом. Хоча ці роки для наших дорослих були аж ніяк не безхмарними, а скоріше навпаки – сповненими фінансових і життєвих труднощів. Згодом, змінивши країну проживання, наше велике сімейне гніздечко розпалося на кілька частин.

Етапи сепарації

Психолог і коуч СВІТЛАНА ЧЕРКАСОВА виділяє п’ять основних етапів сепарації.

Перший етап – народження дитини, він найбільш концентрований, уникнути його неможливо. Дитина народилася і вже відчула, що відокремилася від матері. Якщо вагітність проходила спокійно і без патологій, то є велика ймовірність, що сепарація відбудеться без проблем.

Другий етап відбувається приблизно в 1 рік, це функціональна сепарація. Дитина починає ходити, уже не так залежить від харчування, яке надає йому мама (мамине молоко або суміш), у неї з’являється бажання автономії.

Третій етап – приблизно в 3 роки, це просторово-часова сепарація. Дитина вміє перебувати з іншими людьми, може певний час самостійно гратися, гостювати у бабусі й дідуся.

Четвертий етап – емоційна та психологічна сепарація відбувається в 11-14 років. Тут має місце підлітковий бунт, орієнтація на думку однолітків і авторитетів; дитина виходить за межі сім’ї. Важливо, щоб батьки у цей час передали йому відповідальність за своє життя.

П’ятий етап – фінансова і побутова сепарація у 18-20 і більше років. В ідеалі процес відбувається взаємно: дитина починає самостійно заробляти, брати відповідальність за свої рішення, а батьки це схвалюють і заохочують. Цей етап природним шляхом не відбудеться, якщо в попередніх щось пішло не за сценарієм. Тоді етап переноситься на 25-30-35-40 і більше років. В такому випадку пройти сепарацію самостійно не вдасться, знадобиться допомога психолога.

Як самостійно визначити, що сепарація не відбулася?

Дізнатися і визначити, що сепарація залишилася незавершеною, можна і самостійно. Психологи виділяють такі її характерні ознаки:

  • Якщо людина вважає, що зобов’язана батькам, втілює в життя бажання батьків наперекір своїм. Намагається виправдовувати покладені на нього сподівання.

Наприклад, «у нас в родині одні юристи, стати співачкою – це надзвичайно легковажно, ти ніколи не станеш співачкою! У нас в родині співачок не було!».

  • При прийнятті рішень вона залежить від думки батьків.

Перед тим, як вчинити так чи інак, чекає схвалення або дозволу батьків. Не може жити відповідно до свого «правильного уявлення» через те, що батьки з цим не згодні. Не може зробити рішучі кроки, не порадившись з мамою й татом.

Наприклад, взяти в іпотеку квартиру, обрати майбутню професію, одружитися або вийти заміж, поміняти нецікаву роботу.

  • Якщо «дитина», що виросла, фінансово залежить від батьків, або заробляє небагато, а батьки регулярно підкидають їй енну суму грошей.

Підсвідомо це послання зчитується так: «Який же ти невдаха, ти ніколи сам не зможеш заробляти!».

  • Батьки не поважають думку спадкоємця, а він зі свого боку не може або боїться озвучити при них свою думку.

Дитяча модель поведінки – спілкування не на рівних «дорослий-дорослий», а знизу вверх, з позиції маленької, слабкої, беззахисної дитини проти авторитетного дорослого.

  • Є страх брати відповідальність, робити вибір і приймати рішення самостійно.

Проживання з батьками на одній території в зрілому віці, страх не впоратися з побутом самостійно. Людина очікує, що її проблеми замість неї будуть вирішувати батьки або інші люди (родичі, друзі, колеги, чоловік/дружина).

  • Є почуття провини щоразу, як висловив батькам свою незгоду грати за їхніми правилами; або відмовив їм у допомозі, коли батьки здорові та життєздатні і могли б самостійно з цим впоратися.
  • Якщо відбуваються регулярні порушення особистих кордонів з батьками.

Батьки не поважають особисті кордони дитини і навпаки; не вміє їх відстоювати, причому не тільки в парі діти-батьки, але й з чужими.

Що буде, якщо не перерізати пуповину?

Сепарація – це не тільки фізичне відокремлення від батьків, а й психологічне. При народженні дитині перерізають пуповину і фізично відокремлюють від матері. А відповідальність за те, як і коли відбудеться психологічна сепарація, більшою мірою лягає на плечі батьків.

Але це не означає, що у 18 років потрібно вигнати своє чадо на вулицю, перестати спілкуватися і допомагати. Вся тонкість виховання в тому, щоб за весь період дорослішання дитини м’яко підштовхувати і готувати її до самостійного життя.

У цьому мультику яскраво зображено наслідки не перерізаної «психологічної пуповини».

На жаль, мені довелося зіткнутися з подібною ситуацією у житті, що підштовхнуло мене на написання цієї статті.

Все почалося з рішення спільно проживати з батьками чоловіка після заміжжя, про інший варіант тоді я б і не ризикнула думати.

Мені здавалося, що любов’ю і хорошим ставленням можна подолати будь-які перешкоди та непорозуміння і жити довго й щасливо з чоловіком та його батьками. На той момент я думала, що це правильно і потрібно дотримуватися вікових традицій, адже так було заведено, так мене виховали.

Але цю традицію можна витлумачити інакше: «забудь свій рід; забудь, ким ти була раніше, тепер ти тільки невістка і дружина».

Проте життя має свої правила, і те, наскільки гнучким опинишся, приймаючи ці правила, й залежатиме якість твого життя.

Які висновки?

Отже, висновки, які я зробила, сепарувавшись від своїх батьків, але потрапивши у ситуацію, коли чоловік не відокремився від своїх батьків:

  • Коли створюється сім’я, то вона вже окремий, ні від кого не залежний об’єкт. Будь-яке зовнішнє втручання, хай навіть з «найкращих» намірів, не дасть хороших плодів. У новоспеченій сім’ї рішення приймають молодята, відповідальність за свої спільні рішення теж несуть разом. Вони, як мале дитя, мають самостійно набивати шишки, щоб стати досвідченими у сімейному житті.
  • Сім’я має вибудувати свої комфортні кордони щодо родичів, друзів, близьких, сусідів, колег та інших. Але також і всередині сім’ї у кожного мають бути свої межі та шанобливе ставлення до них.
  • Простір житла слід організувати так, щоб у кожного члена сім’ї був свій затишний куточок, де він зможе сховатися від зовнішнього світу, провести час наодинці з собою і своїми думками, де його не турбуватимуть.
  • Дуже мудро чинять ті батьки, які з дитинства привчають дітей стукати в двері батьківської спальні. Але й батькам перед входом у дитячу кімнату слід дотримуватися цих правил. Ці дрібниці закладають основу вихованості. Адже якщо хочеш, щоб тебе поважали твої діти, треба й самому навчитися поважати їх.

***

Поняття «сепаруватися» не означає, що людині потрібно відокремитися від своїх близьких і родичів, перерізати родовий зв’язок. Це всього лиш черговий життєвий етап, який потрібно прийняти.

Зрозуміти, що якщо людина стала дорослішою, самостійнішою в своїх судженнях, у своєму фінансовому становищі, то вона має право брати життя під свою відповідальність. Водночас усвідомивши причетність і зв’язок зі своїм родом, особливо коли у неї з’являються діти. Адже саме у батьків, у РОДичів ми беремо ту необхідну енергію, ту життєву силу, здатну дати нам крила для повноцінного життя.