Гомофобія – не думка. Це дискримінація. Трансфобія – не страх, а системне насильство. Біфобія – не непорозуміння, а знецінення. 17 травня – день, коли про це говорять уголос. День, коли ЛГБТК+ люди знову нагадують: ми існуємо – й заслуговуємо на повагу.
У 1990 році Всесвітня організація охорони здоров’я нарешті виключила гомосексуальність із переліку психічних хвороб. Так, лише в 1990-му. Люди жили, любили, працювали, мріяли – і весь цей час їхнє право бути собою вважали “розладом”.
Саме на честь цієї дати 17 травня тепер щороку відзначають Міжнародний день боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією – день, коли ми не святкуємо, а вимовляємо вголос те, про що досі часто мовчать: у багатьох частинах світу – і в Україні теж – бути собою досі небезпечно.
Цей день – не лише про ЛГБТК+ людей. Він про всіх нас. Про наш вибір: бути байдужими або бути солідарними, і визнати – поки права доступні не всім, ми живемо не в рівному суспільстві.
Одностатеві пари в Україні – «юридичні незнайомці»
В українській Конституції досі закріплено: шлюб – це союз «жінки і чоловіка». Стаття 74 Сімейного кодексу визнає спільне проживання різностатевих пар як “фактичний шлюб”, що надає їм низку прав. Але одностатеві пари – поза межами будь-якого визнання.
Це означає, що партнери:
– не мають права на спадщину без заповіту;
– не можуть ухвалювати медичні рішення у разі критичного стану партнера;
– не мають доступу до інформації про лікування чи стан здоров’я;
– не визнаються як родичі у випадку смерті – не можуть навіть поховати одне одного.
Війна не обирає орієнтацію – але держава досі обирає, кого визнавати
ЛГБТК+ військові служать на передовій, рятують побратимів, ризикують життям нарівні з усіма. Але після повернення з фронту стикаються не з підтримкою, а з мовчанням. Або з упередженням. Їхня відданість не ставиться під сумнів на полі бою – але поза ним держава досі не визнає навіть факту їхніх стосунків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Легалізація одностатевих шлюбів: чому це зараз важливо для України?
Смерть ЛГБТК+ військових оголює правову нерівність особливо жорстко. Якщо гине гетеросексуальний солдат – його дружина або чоловік мають право на компенсацію, рішення щодо поховання, доступ до інформації. Партнери загиблих ЛГБТ-військових – не мають нічого з цього. Бо для закону вони ніхто одне одному.
Ця невидимість тягнеться і в самій армії. Дискримінація переслідує військових не тільки після служби, а й під час неї:
– командири можуть поширювати чутки про сексуальну орієнтацію;
– ЛГБТК+ солдатів іноді свідомо відправляють на більш ризиковані завдання;
– а партнерів не визнають членами сім’ї, тож жодного доступу до соціального захисту чи прав.
Поки така система існує – навіть найбільша відвага лишається не вшанованою, а знеціненою. Бо гідність – це не тільки на фронті. Це й те, як тебе зустрічають удома.
Закони, яких чекають – надто довго
Ідея впровадження цивільних партнерств в Україні з’явилася ще у 2015 році як частина зобов’язань у межах євроінтеграції. Йшлося про юридичну форму визнання стосунків між двома повнолітніми людьми, незалежно від статі – з доступом до базових прав: спільного майна, спадку, соціального захисту, рішень у разі хвороби чи смерті партнера.
Реальний законопроєкт з’явився лише у 2023-му. Депутатка Інна Совсун разом із 18 колегами зареєструвала законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств. У жовтні 2023-го проєкт уперше отримав офіційну підтримку Міністерства оборони та Міністерства юстиції – попри те, що саме ці відомства раніше блокували його просування.
«Нічого екстраординарного. Все те, що за замовчуванням доступне різностатевим парам», – пояснює Совсун.
Попри формальну підтримку урядових структур, законопроєкт так і не винесли на розгляд Ради. Його розгляд фактично заблокований – через відверто гомо- й трансфобну позицію більшості членів парламентського Комітету з питань правової політики.
Щоб зрушити з місця, автори ініціативи подали альтернативний законопроєкт №12252. Він спрямований на гармонізацію українського законодавства з нормами Європейської конвенції з прав людини та регламентами ЄС. Це технічно інший підхід – але з тією самою метою: створити в Україні правовий механізм для визнання партнерських відносин і гарантування базових людських прав.
Обидва законопроєкти – 9103 і 12252 – й досі очікують на розгляд у парламенті. А разом із ними – в очікуванні ті, кого ці закони стосуються безпосередньо. Люди, які вже давно виконують обов’язки родини, досі чекають, коли держава визнає це юридично. І поки цього не сталося – рівність залишається обіцянкою, а не реальністю.
Коли гомофобія лишається безкарною
В Україні досі немає жодної окремої статті у Кримінальному кодексі, яка б визнавала злочини, скоєні з мотивів гомофобії чи трансфобії. Це означає, що більшість нападів, принижень і переслідувань кваліфікують як “хуліганство” або “побутові конфлікти”. У результаті мотив ненависті просто випадає з правової оцінки, а постраждалі – з поля справедливості.
У 2024 році моніторингова мережа “Наш світ” зафіксувала 75 випадків порушень прав ЛГБТК+ людей. Із них 36 мали ознаки злочинів на ґрунті ненависті – нападів, погроз, переслідувань. Але більшість таких справ не доходять до суду або перекваліфіковуються в “хуліганство”. Тобто замість визнання мотиву ненависті – поверхнева оцінка і мінімальні наслідки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фемінізм та трансгендерність: як стереотипи породжують трансфобію
Причина проста й тривожна: у Кримінальному кодексі України немає окремої статті, яка визнає злочини через сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність як обтяжуючі обставини. А отже – немає зобов’язання для слідчих, прокурорів і суддів розглядати ці мотиви як важливі. У результаті гомофобне насильство стає невидимим – або навіть легітимним.
Змінити цю ситуацію мав би законопроєкт №5488. Його ключові положення:
– визнає нетерпимість мотивом, що обтяжує відповідальність;
– додає сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність до переліку захищених ознак;
– створює правові інструменти для поліції та судів ефективно розслідувати такі злочини.
Законопроєкт №5488 перебуває в парламенті з 2021 року – і досі не винесений на розгляд. Саме він може змінити ситуацію: дати змогу кваліфікувати гомофобні та трансфобні напади як злочини на ґрунті ненависті, а не як “побутові конфлікти”. Це дозволить поліції та судам працювати з реальними мотивами, називати речі своїми іменами – і не залишати потерпілих наодинці з агресією.
Коли закон не бачить всіх
На перший погляд – добра новина: у грудні 2024 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт №11456, який розширив перелік людей, що можуть отримати безоплатну правову допомогу. Йдеться про постраждалих від злочинів, скоєних через ненависть – за ознаками раси, статі, переконань, місця проживання тощо.
Але одну важливу групу знову не згадали. Сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність – відсутні. Попри те, що гомо- і трансфобні злочини трапляються в Україні регулярно. І про це звітує не лише громадянське суспільство – але й Нацполіція.
Цей закон був частиною зобов’язань України перед ЄС – його ухвалили в межах Пакета розширення. Але частково. Без однієї з ключових вимог – захисту ЛГБТК+ людей. Хоча саме на це прямо вказує і Стамбульська конвенція, і Європейська комісія.
Що з цим робити? Святослав Шеремет, координатор з політики та законодавства Національного ЛГБТІ-консорціуму #LGBTI_PRO запропонував вихід – внести зміни під час розгляду законопроєкту №5488. Саме цей документ передбачає включення до законодавства ознак сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності як таких, що мають бути захищені законом. Це дозволить переглянути і закон про безоплатну правову допомогу, і гарантувати рівний захист для всіх постраждалих від злочинів ненависті.
Це не лише про справедливість. Це – вимога для продовження євроінтеграційного курсу України. У проєкті Дорожньої карти вступу до ЄС прямо зазначено: закон про захист від злочинів ненависті має бути ухвалений, а всі такі випадки – фіксовані, задокументовані й належно розслідувані.
Поки ж закон лишається без розгляду – захист лишається вибірковим. А рівність – умовною.
Хаби, допомога, гідність
Поки держава відкладає рішення, спільнота не чекає – вона створює. Влітку 2024 року в Києві відкрився перший в Україні ветеранський хаб для ЛГБТК+ військових. Простір, який виник не завдяки, а всупереч – аби надати допомогу тим, хто боронить країну, але досі змушений ховати свою ідентичність.
Його місія – дати ЛГБТК+ військовим безпечне середовище для реінтеграції, відновлення і спільноти. Тут надають психологічну, юридичну допомогу, працюють із ментальним і фізичним здоров’ям захисників, запрошують фахівців – від юристів до сексологів. Це не просто кабінети. Це – спроба визнання.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Просто та доступно: як правильно та коректно розповідати про ЛГБТ+
У травні 2025 року, до Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією, хаб переїхав у новий, інклюзивніший простір – у межах ком’юніті-центру К41. Простір став більшим і зручнішим для проведення подій, груп підтримки, виставок.
«Нам вкрай важко як ЛГБТ-спільноті знаходити бодай якусь підтримку. Часто доводиться просити про найпростіше. І ось – нарешті відчуваємо справжню співпрацю», – говорить голова організації Віктор Пилипенко.
До відкриття хабу була приурочена і мистецька подія – фотовиставка «Діамантове покриття на лезі». Її автор – британський фотограф Джессі Ґлаззард, кураторка – українська мисткиня Євгенія Скварська. На світлинах – справжні ЛГБТК+ військові, у яких сила та вразливість – не суперечність, а цілісність. Їхній досвід – це візуальне свідчення того, що гідність не має орієнтації. А право бути видимим – частина права бути людиною.
Усе це – ініціатива знизу. Її реалізували без підтримки держави, але з великою підтримкою одне одного. І це ще один доказ: ЛГБТК+ військові не лише воюють за країну, вони щодня воюють і за право бути частиною цієї країни – на рівних умовах.
Видимість – це не привілей, а захист
Сьогоднішній день – не лише про ЛГБТК+ людей. Він про те, чи здатна держава захистити кожного. Чи готове суспільство бачити тих, хто поруч, і визнавати їх рівними. І чи маємо ми сміливість будувати країну, де не треба доводити, що твоє життя вартісне.
Коли ми говоримо про рівність, ідеться не про абстрактні ідеї. Йдеться про людей, які захищають Україну, платять податки, створюють культуру, працюють у лікарнях і волонтерських штабах. Про тих, чий біль досі часто лишається непочутим, а любов – непоміченою законом.
17 травня – це нагадування: свобода бути собою досі не для всіх. Але має стати такою. Бо справжня перемога – не лише над зовнішнім ворогом, а й над байдужістю, стигмою, законодавчою сліпотою. І вона починається з простого визнання: рівність починається з того, щоб бачити всіх.
