Ще двадцять років тому Геловін в Україні сприймали переважно як західну забаву з костюмами та гарбузами. Сьогодні це частина глобальної культури, яку активно підтримують кіноіндустрія, бренди та медіа. Одним із головних атрибутів цього свята стали фільми жахів — від класичних чорно-білих стрічок початку ХХ століття до сучасних соціальних горорів на стрімінгових платформах.
Популярність фільмів жахів не зводиться лише до бажання злякатись. Кожен період історії вкладав у цей жанр власні сенси: страх перед невідомим, технологіями, соціальними змінами чи самою людиною. Глядачі обирають такі фільми не тільки заради емоційного розвантаження, а й щоб зрозуміти власні страхи через безпечний досвід перегляду.
Розвиток жанру горору відображає еволюцію суспільства – від колективних міфів до індивідуальних тривог сучасності. Те, що колись лякало у вигляді монстрів і вампірів, сьогодні постає як тривога перед інформаційним тиском, самотністю чи невизначеністю майбутнього. Горор став способом говорити про складне зрозумілою мовою, поєднуючи розвагу й рефлексію.
Explainer пояснює, чому саме фільми жахів стали невід’ємною частиною Геловіну, що вони говорять про наші страхи та як змінювалися від епохи німого кіно до сьогодні.
Історичне тло: як народився жанр горору
Горор як кіножанр сформувався майже одночасно з появою кіно. На початку ХХ століття страх на екрані не мав самостійного жанрового статусу — це була візуальна ілюзія. Коли Жорж Мельєс у 1896 році зняв короткометражку «Будинок диявола» (Le Manoir du diable), глядачі вперше побачили примар, кажанів і перевтілення на плівці. Стрічка тривала лише три хвилини, але стала відправною точкою: відтоді жах у кіно перестав бути побічним ефектом, а став темою.
У 1920-х роках у Німеччині з’явився кінематографічний стиль, який визначив естетику горору на десятиліття вперед — експресіонізм. Фільми «Кабінет доктора Калігарі» (Das Cabinet des Dr. Caligari, 1920) Роберта Віне та «Носферату: симфонія жаху» (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens, 1922) Фрідріха Мурнау створили атмосферу снів і страхів через спотворені декорації, різкі контрасти й неприродну пластику акторів.
У цих стрічках відображався колективний страх післявоєнної Європи — перед хаосом, владою й втратою контролю.
Після еміграції європейських режисерів до США у 1930-х роках жанр отримав нове життя в Голлівуді. Студія Universal Pictures запустила цикл фільмів, які стали класикою: «Дракула» (Dracula, 1931), «Франкенштейн» (Frankenstein, 1931), «Мумія» (The Mummy, 1932). Ці історії, засновані на літературних джерелах, поєднували страх і співчуття: монстри виглядали не лише страшними, а й трагічними. Саме в цей час горор став комерційно успішним і вперше набув ознак масового жанру.
Після Другої світової війни теми змінилися. Людство, що пережило реальні катастрофи, почало боятися не надприродного, а власних винаходів. У 1950-х роках на екранах з’явилися «Вони!» (Them!, 1954) і «Вторгнення викрадачів тіл» (Invasion of the Body Snatchers, 1956) — стрічки про мутації, наукові експерименти й космічні загрози. Вони відображали тривогу перед атомною епохою та холодною війною. Горор поступово перетворювався на соціальне кіно, у якому страх мав політичний зміст.
1960-ті роки стали переломними. «Психо» (Psycho, 1960) Альфреда Гічкока переніс жах у повсякденність — із готичних замків до звичайного мотелю. Глядачі вперше побачили, що зло може мати людське обличчя. Кілька років потому Джордж Ромеро у фільмі «Ніч живих мерців» (Night of the Living Dead, 1968) створив новий архетип — зомбі як метафору масового суспільства та колективного страху.
У 1970-х і 1980-х роках горор став невід’ємною частиною попкультури. Джон Карпентер у «Геловіні» (Halloween, 1978) започаткував піджанр слешерів, де звичайні підлітки стають жертвами вбивці з сусідства. Стенлі Кубрик у «Сяйві» (The Shining, 1980) показав психологічний розпад як джерело страху, а Вес Крейвен у «Жаху на вулиці В’язів» (A Nightmare on Elm Street, 1984) перетворив сни на простір, де реальність і кошмар зливаються.
У 1990-х роках жанр став самоіронічним. Фільм Веса Крейвена «Крик» (Scream, 1996) одночасно висміював і оновлював горорні кліше, демонструючи, що глядач уже знає правила гри й готовий сміятися над ними. Цей період закріпив горор як гнучку форму — він міг бути і сатирою, і трилером, і соціальною драмою.
У XXI столітті страх набув іншого звучання. Режисери Джордан Піл, Арі Астер, Роберт Еґґерс і Дженніфер Кент повернули горору авторський статус. Тепер він знову став способом дослідження суспільних і особистих меж — не лише історією про чудовиськ, а про нас самих.
Класика, що визначила жанр
Класичні фільми жахів сформували естетику, структуру та мову страху в кіно. Саме вони заклали основу для всіх наступних поколінь режисерів і зробили жахи частиною масової культури.
«Носферату: симфонія жаху» (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens, 1922, реж. Фрідріх Мурнау)
Один із перших повнометражних горорів і ключовий фільм німецького експресіонізму. Мурнау створив атмосферу хворобливого сну, де тіні живуть окремим життям, а вампір Орлок – не романтичний спокусник, а образ чуми й соціальної зарази.
У часи, коли Європа оговтувалась після Першої світової війни, цей фільм став метафорою колективного страху перед невідомим.
Його композиція, світлотінь і ритм вплинули на десятки режисерів – від Гічкока до Герцога.
«Франкенштейн» (Frankenstein, 1931, реж. Джеймс Вейл)
Фільм, що перетворив літературну класику Мері Шеллі на глобальний кінематографічний символ. Історія про вченого, який створює життя, а потім втрачає над ним контроль, стала відображенням страху перед власним прогресом.
«Франкенштейн» започаткував мотив наукової відповідальності та технічного експерименту, який виходить з-під контролю.
У візуальному сенсі Вейл створив архетип лабораторії, блискавок і готичних веж, що досі повторюються в популярній культурі.
«Дракула» (Dracula, 1931, реж. Тод Браунінг)
Перший звуковий горор і один із найвпізнаваніших образів у кіно. Белла Луґоші в ролі графа Дракули закріпив у масовій свідомості образ вампіра як харизматичного хижака.
Стрічка відкрила тему еротизму й контролю у жанрі жахів, а також дала поштовх до цілої хвилі фільмів про «інших» – від вампірів до прибульців.
«Психо» (Psycho, 1960, реж. Альфред Гічкок)
Революційна робота, яка зруйнувала структуру класичного горору. Гічкок убив головну героїню посеред фільму, позбавивши глядача звичних орієнтирів. Мотель став символом ізольованої свідомості, а Норман Бейтс – першим «людським монстром» кіно.
«Психо» започаткував піджанр психологічного трилеру і вплинув на подальші фільми, де зло не має надприродного походження, а виростає з буденного.
«Екзорцист» (The Exorcist, 1973, реж. Вільям Фрідкін)
Перший горор, який вийшов за межі розважального жанру. Історія про дівчинку, одержиму демоном, стала метафорою духовної кризи та конфлікту між вірою і наукою. Реалістичний стиль зйомок і психологічна достовірність зробили фільм культурним феноменом.
Після «Екзорциста» суспільство почало сприймати жахи як серйозне кіно, здатне говорити про мораль і людську крихкість.
«Геловін» (Halloween, 1978, реж. Джон Карпентер)
Стрічка, що започаткувала епоху слешерів. Простий сюжет – убивця переслідує підлітків у тихому містечку – став основою десятків фільмів.
Карпентер створив мінімалістичний саундтрек, який визначив звучання страху, а головна героїня Лорі Строуд – архетип «виживальниці».
«Геловін» показав, що справжній жах може жити поруч – у знайомому середовищі.
«Сяйво» (The Shining, 1980, реж. Стенлі Кубрик)
Авторський погляд на жанр, у якому жах виростає не з монстрів, а з людського розуму. Кубрик перетворив роман Стівена Кінга на медитацію про ізоляцію, амбіції й божевілля. Бездоганна композиція кадру, холодна симетрія й музика створили відчуття невідворотності.
«Сяйво» стало одним із найцитованіших фільмів у культурі, а його сцени – частиною візуальної пам’яті ХХ століття.
«Жах на вулиці В’язів» (A Nightmare on Elm Street, 1984, реж. Вес Крейвен)
Один із найвідоміших фільмів 1980-х, який переніс страх у сферу снів. Фредді Крюґер, що переслідує підлітків у їхніх сновидіннях, став символом несвідомих страхів покоління.
Крейвен поєднав соціальну алегорію (втечу від відповідальності дорослих) із візуальною вигадливістю.
Фільм став містком між класичним горором і постмодерною іронією.
«Крик» (Scream, 1996, реж. Вес Крейвен)
Самоіронічна робота, яка оновила жанр після кризи 1990-х. «Крик» висміював правила горору, але водночас нагадав, що вони все ще працюють. Герої фільму знають кліше, коментують їх і при цьому гинуть за тими ж законами.
Стрічка повернула інтерес до жанру серед молодої аудиторії та створила новий тип глядацької участі — коли страх стає грою.
Фільми жахів XXI століття – нова мова страху
На початку XXI століття горор перестав бути суто розважальним жанром. Його теми стали глибшими, а лякання – інтелектуальнішим. Нове покоління режисерів використовує страх як спосіб говорити про соціальні проблеми, психологічні травми й культурну невизначеність.
Від монстрів до систем
Сучасний горор більше не показує зло як зовнішню силу. Тепер воно походить із суспільства, технологій або внутрішнього світу людини. Фільми Джордана Піла «Пастка» (Get Out, 2017) і «Ми» (Us, 2019) переосмислили жанр як політичну сатиру.
У першому расизм буквально стає жахом, що проникає в тіло іншої людини, у другому – відображає страх перед власним двійником і соціальною нерівністю. Такі історії перетворили горор на інструмент критичного мислення, а не лише емоційної розрядки.
Інший напрям – технологічні й вірусні страхи. «Воно йде за тобою» (It Follows, 2014) та «Посміхнись» (Smile, 2022) досліджують поширення травматичного досвіду через контакти, інформацію й соціальні мережі. Жах тепер не ховається в темряві – він передається як стан, як сигнал, як спільний досвід.
Психологічний поворот
У 2010-х роках з’явилася тенденція до внутрішнього, «повільного» страху. Фільми «Бабадук» (The Babadook, 2014) Дженніфер Кент і «Спадковість» (Hereditary, 2018) Арі Астера відкрили напрям посттравматичного горору. Обидва фільми зосереджені не на зовнішньому жаху, а на емоційному руйнуванні родини. Вони показують, що справжній монстр – це не демон, а непрожите горе.
У стрічці «Сонцестояння» (Midsommar, 2019) той самий Астер переносить дію з темряви до яскравого дня. Горор виникає не від браку світла, а від надміру його й соціальної дисципліни. Спільнота, що перетворює насильство на ритуал, стає метафорою для суспільства, у якому насильство нормалізоване.
Реалізм і мінімалізм
Окремий напрям сучасного горору – стримане, атмосферне кіно. «Відьма» (The Witch, 2015) Роберта Еґґерса та «Свята Мод» (Saint Maud, 2019) Роуз Ґласс поєднують історичні та релігійні мотиви з психологічною драмою.
В обох фільмах страх розгортається повільно – як процес сумніву, віри та саморуйнування. Такий підхід віддаляє горор від спецефектів і зближує його з артхаусом.
Завдяки цьому горори почали потрапляти до конкурсних програм великих кінофестивалів – Канн, Sundance, TIFF. Критики сприймають їх не як «жанрові стрічки», а як форму художнього дослідження страху, подібну до психологічного роману.
Стрімінговий ефект
Розвиток платформ на кшталт Netflix і HBO Max змінив спосіб створення та сприйняття горору. Серіальні формати дали можливість розгортати історію поступово. Проєкти Майка Фленегана – «Привиди будинку на пагорбі» (The Haunting of Hill House, 2018) і «Північна меса» (Midnight Mass, 2021) – поєднують драму, філософію й традиційний жах. Вони доводять, що страх можна переживати як тривалий процес, у якому важливі емоційна напруга та розвиток героїв.
Сучасний горор став дзеркалом суспільства, у якому страх набуває інтелектуальної форми. Він говорить не лише про привидів чи чудовиськ, а про саму людину – її вразливість, тривожність і потребу зрозуміти, чому темрява все ще приваблює.
***
За сто з лишком років горор пройшов шлях від експерименту з тінями на екрані до глибокого дослідження людської психіки. Те, що колись було видовищем про монстрів, стало способом говорити про реальні страхи – соціальні, технологічні, особисті. Кожна епоха бачила в горорі своє відображення: у 1920-х – післявоєнну тривогу, у 1950-х – страх перед наукою, у 1970-х – насильство й відчуження, а у XXI столітті – втрату контролю над власним життям і свідомістю.
Сьогодні горор виконує функцію, яку колись мала міфологія. Він допомагає суспільству осмислювати темряву без потреби в моралі. Фільми жахів створюють безпечний простір для переживання того, що в реальності може паралізувати. Ми вчимося зустрічатися зі своїми страхами, не ризикуючи власним життям.
Попри різноманіття тем і форм, у центрі горору завжди залишається людина. Її вразливість, її бажання зрозуміти, чому зло не зникає, навіть коли змінюються часи й технології. Саме це робить жанр універсальним — він не старіє, бо змінюється разом із нами.
Геловін, який сьогодні став частиною глобальної культури, лише підкреслює цю потребу: на один вечір дозволити собі увійти в темряву, побачити страх зблизька — і вийти з нього сильнішими.
Горор навчив нас не боятися темряви, а бачити в ній сенс. І, можливо, саме тому цей жанр досі залишається одним із найчесніших дзеркал людської природи.
