Історія Різдва належить до тих сюжетів, які здаються позачасовими. Свято пережило падіння імперій, церковні реформи, календарні війни й державні заборони. Його відзначали в палацах і селянських хатах, у підпіллі й публічно, голосно й пошепки. Саме тому легко повірити, що Різдво «було завжди» – у знайомій формі, з усталеними датами, обрядами й сенсами.
Насправді ця уявна вічність є результатом довгої й складної історії. Дата народження Ісуса не зафіксована в Євангеліях, а різдвяна обрядовість формувалася поступово, нашаровуючи християнські символи на значно давніші зимові практики. Те, що сьогодні здається природною традицією, колись було вибором – богословським, політичним і культурним.
Українська історія Різдва розгортається в тій самій європейській рамці. Вона не є ані ізольованою, ані винятковою. Українські різдвяні звичаї формувалися в спільному культурному просторі – між Римом і Константинополем, між західними календарними реформами й східною церковною тяглістю, між середньовічною побожністю та модерною політикою. Водночас саме в Україні Різдво особливо часто ставало не лише релігійним святом, а й способом утримати спільноту – родинну, локальну, а згодом і національну.
Explainer розповідає історію Різдва.
Коли Церква обрала дату
У перші століття християнства дати народження Ісуса не існувало. Євангелія її не називали, і це нікого не бентежило: головною подією християнського року була Пасха – смерть і воскресіння Христа. Народження залишалося частиною біблійної історії, але не окремим святом.
Християни водночас жили в межах римського календаря, де кінець грудня вже був святковим часом. Найпомітнішими були Сатурналії – зимове свято з бенкетами, спільними трапезами й тимчасовим перевертанням звичного порядку. Зима сприймалася як особливий момент року – час очікування оновлення й повернення світла.
Сатурналії не були прямим «попередником» Різдва, і Церква не переймала язичницькі ритуали. Але сам зимовий святковий цикл був частиною культурного середовища, в якому формувалося християнство.
Ситуація змінилася у IV столітті, коли християнство стало публічною і згодом державною релігією. З’явилася потреба впорядкувати церковний календар і визначити дати ключових подій, зокрема й народження Христа.
Вибір кінця грудня був не відкриттям точної дати, а свідомим рішенням. Символіка світла після сонцестояння добре поєднувалася з християнським образом Христа як того, хто приносить світло у світ. Так Різдво поступово вписалося в уже знайомий календарний ритм.
Середньовічне Різдво: між постом і бенкетом
У середньовічній Європі Різдво не обмежувалося одним днем. Воно відкривало довгий святковий період, якому передував суворий піст, а за ним ішли тижні веселощів. Саме контраст між стриманістю й надлишком робив свято особливим: піст готував до радості, а радість надавала сенсу обмеженням.
Церква намагалася тримати цей ритм під контролем, але не завжди успішно. Проповіді засуджували пияцтво й надмірні розваги, однак у різдвяні дні дозволялося більше, ніж зазвичай. Робота зупинялася, суди не діяли, а звичний порядок тимчасово слабшав. Свято ставало моментом, коли правила можна було порушити – щоб згодом знову до них повернутися.
Важливу роль у цьому відігравала їжа. Різдвяна вечеря означала кінець посту й повернення достатку. У різних регіонах вона виглядала по-різному, але скрізь була межею між очікуванням і здійсненням. Саме за святковим столом абстрактні ідеї Різдва ставали відчутними й дуже конкретними.
Народження вертепу і різдвяної сцени
До XIII століття Різдво було радше церковною подією, ніж візуальною. Його сенси передавалися через тексти, проповіді й спів, а не через образи. Перелом настав 1223 року, коли Франциск Ассізький у містечку Ґреччо влаштував різдвяне богослужіння з живою сценою народження Христа. Прості ясла, тварини й мінімум декору мали не прикрашати подію, а зробити її ближчою й зрозумілішою.
Це було більше, ніж ілюстрація біблійного сюжету. Франциск перетворив абстрактну теологію на досвід, який можна було побачити й відчути. Народження Христа переставало бути далекою священною історією і ставало подією, співпричетною до повсякденного життя.
Згодом різдвяні сцени поширилися Європою. Вертепи ускладнювалися, доповнювалися новими персонажами й поступово вбирали місцеві реалії – мову, жарти, соціальні типи. Біблійна історія починала говорити з людьми їхньою ж мовою.
В Україні вертеп швидко вийшов за межі храму й став формою народного театру. Поруч із сценою народження Христа з’являлися побутові епізоди, сатира, впізнавані постаті – козаки, пани, прості люди. Через вертеп громада не лише святкувала Різдво, а й осмислювала власне життя.
Саме ця здатність поєднувати святе й земне зробила вертеп таким живучим. Різдво перестало бути лише подією церковного календаря й стало тим, що спільно проживали – публічно, разом і щоразу трохи по-новому.
Календар як політика: чому Різдво «роз’їхалося» в датах
До кінця XVI століття християнська Європа жила за спільним календарем. Юліанський календар, успадкований від античного Риму, з часом почав відставати від астрономічного циклу: дати рівнодень і сонцестоянь зсувалися, а разом із ними – й церковні свята.
У 1582 році папа Григорій XIII ініціював календарну реформу. Григоріанський календар точніше відповідав руху Сонця і швидко був прийнятий у католицьких країнах Заходу. Це рішення мало не лише технічний, а й церковно-політичний сенс – воно впорядковувало релігійне життя в добу Реформації.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папи, які змінювали світ: топ-12 найвпливовіших понтифіків
Православні церкви реформу не прийняли. Для них календар був питанням не астрономії, а автономії й ставлення до Риму. Так Європа опинилася в ситуації, коли одне й те саме християнське свято почали відзначати в різні дні – через різні системи обчислення часу.
На українських землях цей поділ відчувався особливо гостро. Тут співіснували різні конфесії, і календар ставав знаком приналежності. 25 грудня святкували католики, 7 січня – православні. За цими датами стояли не лише релігійні, а й культурні та політичні вибори.
У багатоконфесійному просторі Речі Посполитої дата Різдва могла означати «свій» або «чужий». Так час святкування поступово набував політичного значення. Поділ, що виник у XVI столітті, виявився тривалим і визначав український різдвяний досвід ще протягом кількох століть.
Ялинка, коляда, подарунки: як формувався «класичний» образ Різдва
Багато речей, які сьогодні здаються невід’ємною частиною Різдва, з’явилися досить пізно. Ані ялинка, ані подарунки, ані звичний образ різдвяного добродійника не належать до ранньохристиянської традиції. Вони сформувалися поступово, разом зі змінами європейського суспільства Нового часу.
Ялинка походить із Північної Європи. Вічнозелене дерево здавна символізувало життя взимку, але саме в ранньомодерній Німеччині його почали ставити в домі на Різдво. У XIX столітті ця традиція швидко поширилася Європою – через міську культуру, пресу й приклад королівських родин. Ялинка стала знаком родинного затишку, а не релігійним символом.
Образ того, хто приносить подарунки, теж змінювався. У різних регіонах Європи цю роль виконували різні постаті, але важливим джерелом став культ святого Миколая – єпископа, відомого своєю щедрістю. У XIX столітті, разом із утвердженням родинного Різдва, подарунки остаточно закріпилися за святом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Колядки, щедрівки та посівалки: коли і що потрібно співати
В Україні акценти були іншими. Тут головною залишалася спільна дія – коляда. Колядування було способом обійти громаду, відновити зв’язки між домами й побажати добробуту. Саме через коляду Різдво виходило за межі родини й ставало подією всієї спільноти.
Подарунки в українській традиції довгий час не відігравали центральної ролі. Їх сприймали радше як моральний жест, ніж як обов’язковий елемент свята. У різних місцях їх пов’язували з Христом або святим Миколаєм, але головним залишалися молитва, святкова трапеза і коляда.
Різдво як ідентичність у козацькій і ранньомодерній Україні
У козацьку добу Різдво в Україні було не лише церковним святом, а й важливою частиною спільного життя. Воно поєднувало родину, громаду й військове середовище, вписувалося в аграрний рік і щоденний побут. Святкування було колективним – навіть тоді, коли відбувалося вдома.
Святвечір залишався моментом зосередженості й тиші. Пісна вечеря, очікування першої зорі, чіткий порядок дій відділяли буденний час від святкового. Центральною була кутя – не просто страва, а знак пам’яті, достатку й тяглості роду.
Для козацької спільноти Різдво мало особливий сенс. У суспільстві постійних воєн свято означало повернення додому й відновлення зв’язків. Спільна молитва, трапеза й коляда допомагали зібрати громаду докупи й повернути відчуття цілісності.
Коляда була більше, ніж спів. Через неї громада висловлювала уявлення про добробут, справедливість і бажаний порядок життя. Побажання зверталися до конкретних людей й домівок, роблячи свято дуже особистим.
Козацьке Різдво не розділяло святе й земне. Народження Христа поєднувалося з простими, практичними очікуваннями – миру, здоров’я й доброго року. У цьому сенсі українська традиція цілком вписувалася в європейське уявлення про Різдво як час відновлення порядку після нестабільності.
Модерна доба: національні культури і різдвяні традиції
XIX століття стало переломним для різдвяної традиції в Європі. Індустріалізація й урбанізація змінювали повсякденне життя, а разом із ним – і спосіб святкування. Різдво поступово відходило від гучних багатоденних гулянь і зосереджувалося на домі, родині та приватному просторі.
Саме тоді формується уявлення про «традиційне» Різдво як тепле родинне свято. Старі обряди не зникли, але їх почали переосмислювати через літературу, ілюстрації та міську культуру. Різдво дедалі більше існувало не лише як ритуал, а як образ – спогад про світ, де важливі співчуття, турбота і близькість.
Вирішальну роль у закріпленні цього образу відіграла творчість Чарльза Діккенса. Його «Різдвяна пісня в прозі» не вигадала нових традицій, але надала їм емоційної ясності. Діккенс показав Різдво як час морального оновлення – коли щедрість, родина й увага до слабших стають нормою.
Завдяки популярності повісті ці риси почали сприйматися як «справжнє» Різдво. Не тому, що вони були давніми, а тому, що відповідали новим очікуванням суспільства. Так у XIX столітті Різдво перетворилося на впізнаваний емоційний сценарій, який легко відтворювався з року в рік.
Для України цей процес мав свою особливість. Без власної держави різдвяні традиції зберігалися поза офіційними інституціями – в родині, громаді та усній пам’яті. Різдво жило як практика, а не як державне свято.
У XIX столітті до нього зростає культурний інтерес: обряди починають описувати й фіксувати як «народну традицію». Так Різдво поступово стає символом культурної тяглості, хоча й без офіційного статусу.
У результаті свято опиняється між приватним життям і спільною пам’яттю. Саме ця «недержавність» зробила його стійким: Різдво трималося на повторюваних жестах – колядках, куті, святвечірньому порядку – і не залежало від політичної кон’юнктури.
У ХХ столітті це виявиться вирішальним: те, що раніше здавалося слабкістю, стане умовою виживання свята.
ХХ століття: держава проти Різдва
ХХ століття стало для Різдва серйозним випробуванням. Якщо раніше свято змінювалося під впливом церковних реформ чи соціальних зсувів, то тепер уперше з’являється держава, яка намагається витіснити його з публічного життя. Йшлося не про секуляризацію, а про свідому ідеологічну політику.
У міжвоєнній Європі різні режими по-різному поводилися з релігійними святами, але спільним було прагнення контролювати календар і символи. Різдво, з його етичним і спільнотним змістом, ставало незручним для держави.
У нацистській Німеччині Різдво не забороняли, але намагалися змінити його сенс. Християнські мотиви витіснялися, натомість наголос робили на «германській» міфології, культі родини й раси, символіці зимового сонцестояння. Це була спроба не знищити свято, а підпорядкувати його ідеології.
СРСР обрав значно радикальніший шлях. Радянська держава вела системну боротьбу з релігією, а Різдво оголошувала пережитком минулого. Його святкування переслідували, коляду й вертепи забороняли, церковне життя обмежували. Водночас Різдво замінили Новим роком – світським святом із ялинкою та Дідом Морозом, позбавленим релігійного змісту. Так держава пропонувала контрольовану альтернативу.
Для України це мало особливо болісні наслідки. Різдво тут було не лише релігійним, а й культурним святом, тісно пов’язаним із мовою, піснею та родинним укладом. Заборони означали втручання в повсякденне життя, але свято не зникло – воно просто перейшло в приватну сферу.
У радянські часи Різдво святкували «для своїх». Обряди передавалися в родинах, колядки співали тихо або замінювали нейтральними піснями. Те, що раніше здавалося архаїчним, стало способом зберегти пам’ять.
Так ХХ століття показало, що Різдво – це не лише набір обрядів, а стійка культурна форма. Його можна забороняти чи маскувати, але повністю витіснити – значно складніше. Саме тому далі йтиметься не про зникнення Різдва, а про його повернення.
Свято, яке не зникло
Попри заборони, Різдво в ХХ столітті не зникло – воно просто зникло з публічного простору. Те, що колись було спільним святом громади, перемістилося в дім, за зачинені двері. Святкування стало приватним і майже непомітним, але не втратило свого значення.
У радянській Україні різдвяні традиції зберігалися в родинах. Святвечір відзначали без афішування: з пісною вечерею, кутею, молитвою або тихою паузою перед їжею. Ці дії не потребували пояснень – їхній сенс був зрозумілий усім, хто сидів за столом.
Коляду співали обережно або лише для близьких, інколи замінювали нейтральними піснями. Вертепи зникли з вулиць, але залишилися в пам’яті. Тексти, образи й порядок обрядів передавалися в родинах як частина власного досвіду, а не як показова традиція.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Традиції святкування Різдва в Україні. Пояснюємо
Для більшості людей це не було формою відкритого спротиву. Різдво святкували не «наперекір», а «попри» – як звичку і спосіб зберегти зв’язок із попередніми поколіннями. Воно не залежало від дозволів і не потребувало публічного визнання.
Саме тому наприкінці ХХ століття з’ясувалося, що Різдво не потрібно відроджувати заново. Воно весь час було поруч – у родинній пам’яті й повторюваних жестах, які просто чекали моменту, щоб знову стати видимими.
Повернення Різдва у XXI столітті
На початку XXI століття Різдво в Україні знову стає видимою частиною публічного життя. Важливою точкою став 2023 рік, коли країна офіційно перейшла на святкування Різдва 25 грудня. Це рішення стало результатом тривалого процесу, у якому переплелися церковні, культурні й політичні зміни. Після отримання Томосу і становлення Православної церкви України календар поступово набув значення питання самовизначення.
Разом зі зміною дати різдвяні практики зберегли свою тяглість. Коляда, Святвечір, родинна вечеря залишилися впізнаваними й важливими. Змінився загальний контекст, у якому ці традиції існують. Різдво почало збігатися з календарним ритмом більшості європейських суспільств, до культурного простору яких Україна історично належить.
Ці зміни відбувалися в умовах повномасштабної війни. Війна зробила різдвяний досвід особливо відчутним і конкретним. Свято відзначали під час блекаутів і повітряних тривог, у розлуці з близькими, серед втрат. Свічки на святвечірньому столі часто були єдиним світлом, а коляда допомагала зберегти зв’язок між людьми, розкиданими війною.
У такому контексті календарне рішення набуло додаткового сенсу. Святкування Різдва 25 грудня стало знаком солідарності з тими, з ким Україна поділяє спільні цінності, досвід і уявлення про майбутнє. Церковна незалежність і календарний вибір виявилися взаємопов’язаними складниками відновлення суб’єктності.
Водночас цей процес був поступовим і неоднорідним. Для багатьох родин дата Різдва залишається частиною особистої та родинної пам’яті. Сучасне українське Різдво вміщує різні ритми й звички, дозволяючи їм співіснувати без примусу.
Сьогодні Різдво в Україні є водночас елементом національної ідентичності й точкою входу в ширший європейський культурний простір. Це повернення до власного місця в спільній історії, яке відбувається через живі традиції й особистий досвід.
