У січні 2025 року Дональд Трамп вдруге став президентом США. Це стало не просто політичною подією, а кульмінацією процесу, який тривав майже десятиліття. Трампізм, який колись здався тимчасовим відхиленням у політиці, тепер остаточно перетворився на глобальну політичну силу. Але що це насправді таке?
Трампізм – це не ідеологія в класичному сенсі. Це радше емоційний і культурний рух, у центрі якого – постать лідера, навколо якого обертаються страх, образа, втома від складності, ностальгія за “старим порядком” і гнів на “нову норму”. Він може виглядати як хаос, але, як показують дослідники, це – цілком впізнавана модель політики: авторитарний популізм, що працює через спрощення, поляризацію і персональну лояльність.
Explainer пояснює, що таке трампізм: як він виник, з яких настроїв і практик складається, чому став настільки потужним – і що буде з цим явищем після того, як з політичної сцени зійде сам Трамп.
Що таке трампізм: визначення без прикрас
Попри персоніфіковану назву, трампізм – це не просто політична біографія Дональда Трампа. Це система, в якій особистість лідера – ключовий, але не єдиний елемент. У ширшому сенсі трампізм – це форма авторитарного популізму, що поєднує антиелітарну риторику, націоналізм, протекціонізм і культ прямої дії.
Трампізм уже давно вийшов за межі фігури самого Дональда Трампа, проте й далі тісно пов’язаний із його політичним стилем, риторикою та уявленням про владу як про персональну волю, а не про інституційну систему. Це не просто набір позицій у політичному меню, а цілісний світогляд, заснований на почуттях втрати, тривоги й образи. Соціологи називають це «політикою образи» – емоційною відповіддю на уявну втрату «традиційної Америки», яку нібито віддали лібералам, іммігрантам, ЗМІ й бюрократії.
Це рух, що апелює не до раціональних аргументів, а до інтуїцій. Він не конструює ідеологію, а мобілізує почуття: роздратування, страх, приниження, ностальгію. Його мета – не запропонувати реформу, а відновити уявну велич. У цьому він близький до інших правопопулістських проєктів сучасності – від Орбана в Угорщині до Міллея в Аргентині.
Основні риси трампізму:
Націоналізм і протекціонізм. America First – не просто гасло, а зовнішньополітичний принцип. Під час свого першого терміну Трамп вийшов із низки міжнародних угод (зокрема, Паризької кліматичної), обмежив імміграцію та вів торгівельні війни – передусім із Китаєм. Під час його другого терміну США вже ведуть торгівельні війни із усім світом.
Скепсис до демократії. Хоча трампізм діє в демократичному середовищі, він відкрито знецінює інституції – суди, Конгрес, пресу. Особливо помітним це було після виборів 2020 року, коли Трамп не визнав поразку та закликав своїх прихильників до протестів, що завершились штурмом Капітолію 6 січня 2021-го.
Культ лідера. Політична програма відходить на другий план. На передньому – харизма, агресивна риторика та образ «сильної руки», що не боїться “говорити правду”, порушуючи норми пристойності.
Антиінтелектуалізм і антиелітаризм. Трамп неодноразово критикував науковців, університети, журналістів і бюрократів, зображаючи їх як частину корумпованої системи. Це формує у його прихильників стійку недовіру до традиційних джерел знань і влади.
Мобілізація через емоції. Риторика трампізму апелює не до аргументів, а до страху, гніву, відчуття несправедливості.
Лібералізм на роздоріжжі: як народжується трампізм
Філософ Володимир Єрмоленко зазначає: ми часто рухаємось у різні боки одночасно – і навіть цього не усвідомлюємо. Саме ця внутрішня розірваність, каже він, допомагає зрозуміти природу трампізму. Адже це не просто політична платформа чи особистість Трампа. Це світогляд, що ввібрав у себе гнів, ностальгію, зневіру й бажання прямої дії. Це реакція на кризу, що назрівала в самому серці ліберальної моделі.
Лібералізм довго тримався на хиткому союзі демократії та капіталізму. Демократія обіцяє рівність, участь, гідність для кожного. Капіталізм – конкуренцію, ефективність і результат, у якому перемагає не кожен. Перша логіка будує горизонталь, друга – вертикаль. Ідеально вони не поєднуються.
Чим далі, тим більше цей союз почав тріщати. Соціальна держава давала відчуття рівності, але глобальна економіка руйнувала локальні ринки. Люди бачили обіцянки, але не бачили результату. Розчарування ставало глибшим.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінець старого світового порядку: що змінюється для України?
У цій тріщині й з’явився трампізм. Він дав голос двом групам: тим, хто вважає, що їх обманули з обіцянками рівності, і тим, хто вважає, що рівність заважає ефективності. Перші – ображені, другі – роздратовані. Усіх об’єднала емоція гніву.
Трамп не просто звернувся до цих людей. Він запропонував їм політичний стиль – агресивний, візуальний, антиінтелектуальний. Це симбіоз консерватизму, протекціонізму й популізму, де ключовим є не програма, а тон. Його політика – це демонстрація сили, зневаги до інституцій, культу прямої дії.
Після перемоги на виборах 2024 року Трамп знову став президентом. Але важливіше – він знову став символом. Символом Америки, яка почувається обдуреною і роздратованою.
Теологія трампізму: сакральне у секулярному
Менш очевидний, але важливий вимір трампізму – релігійний. Йдеться не лише про підтримку з боку релігійних громад, а про політичну теологію: систему вірувань, у якій Дональд Трамп постає як обраний, майже сакральний лідер.
Серед євангелістських християн США поширений наратив, що Трамп – «знаряддя Бога», «язичницький цар Кір», який, попри свою недосконалість, виконує божественну місію. Це уявлення підтримується впливовими пасторами, релігійними медіа та авторитетами, які трактують його не як морального авторитета, а як інструмент вищого задуму.
Ця інтерпретація має глибші ідеологічні корені. Архімандрит Кирило Говорун називає це формою неофундаменталізму – сучасного релігійного консерватизму, що прагне повернути християнство в центр політики. У такій системі координат лібералізм постає як загроза «природному порядку», а трампізм – як його відновлення силою.
Але політична теологія трампізму йде ще далі. Трампова риторика цілеспрямовано використовує мову пророцтва, апокаліпсису та есхатології. Його меседжі нагадують не політичні програми, а релігійні обіцянки: «відновити велич», «врятувати націю», «очистити країну». В його виступах Америка часто уявляється як занепале царство, яке лише він може врятувати – через очищення, жертви й перемогу над внутрішніми ворогами.
Цей підхід не новий, але Трамп вивів його на новий рівень: він відмовився грати за правилами світської політики й створив новий тип лояльності – не раціональної, а віруючої. Його виборець – це не громадянин, який оцінює політику, а вірянин, який захищає пророка.
Мітинги Трампа часто нагадують релігійні служби: зі співом, жестами, закликами й лідером, який говорить із трибуни в образі спасителя.
І навіть коли Трамп порушує моральні норми його електорат не відвертається. Бо його легітимність – не в моралі, а в ролі. У цій логіці він не «хороший», а «необхідний».
Таким чином, трампізм – це не просто політика з релігійною підтримкою. Це політична релігія. І саме тому він такий стійкий, навіть коли здається, що все вже мало б розсипатись.
Особливу роль у сакралізації Трампа відіграють консервативні християнські лідери. Один із найвпливовіших – євангелістський пастор Франклін Грем – неодноразово називав Трампа «людиною, яку Бог використав у важкий момент для Америки». Він публічно підтримував Трампа як лідера, «врятованого Богом» – не лише у духовному сенсі, а й у буквальному: як того, кому Бог дав другий шанс.
Сам Трамп також неодноразово підкреслював свою віру в Боже провидіння. У кількох інтерв’ю він говорив, що Бог «врятував його» у важкі моменти життя. Хоча він рідко посилається на конкретну конфесію, його риторика часто перегукується з мотивами месіанства: він зображує себе як того, хто має «місію» і здатен «очистити» країну.
Цей релігійний підтекст не випадковий – він є частиною політичного стилю трампізму. Тут важлива не стільки ортодоксальна релігійність, скільки символічна функція віри: Трамп стає фігурою спасіння, навіть якщо його особисте життя не відповідає традиційним уявленням про морального лідера.
Риторика трампізму: емоції, вороги, мова ненависті
Мова Трампа — це зброя. Його риторика апелює до базових емоцій: гніву, страху, гордості. Вона працює не на переконання, а на розпізнавання «свого» і «чужого». Трамп постійно використовує повторення (Make America Great Again, Build the Wall), прості фрази, гіперболи (I have the best words), риторичні запитання (What do you have to lose?), створює образи ворогів (Fake news, Crooked Hillary), підсилює культуру образи. В центрі — він сам: I alone can fix it.
Це не випадкова стилістика, а система — зрозуміла, чітка, ефективна. Вона поляризує, але водночас мобілізує. І головне — працює у медіа-середовищі, де швидкість і візуальність важливіші за сенс. Прості гасла та агресивні меседжі перетворюють політичну боротьбу на емоційний спектакль, де місця для сумніву або складності майже не залишається.
Один із центральних елементів цієї риторики — мова ненависті. Як зазначають дослідники, трампізм працює на перетині ксенофобії, сексизму, расизму, трансфобії, антиінтелектуалізму — і трансформує їх у зрозумілу, легітимну політичну позицію. Ця «інтерсекційність ненависті» (intersectionality of hate) дозволяє будувати колективну ідентичність через виключення: «справжні американці» проти «інших» — іммігрантів, феміністок, ЛГБТК+ людей, науковців, журналістів.
У цій риториці активно використовуються зооморфні й дегуманізуючі метафори. Мігрантів називають «тваринами», «паразитами», «зараженими», а політичних опонентів — «ворогами нації». Як вважають дослідники, така мова не є безпечною — вона історично передувала насильству у фашистських та колоніальних режимах, легітимізуючи жорстокість.
Подібна лексика має кілька функцій: вона дегуманізує супротивника, нормалізує агресію, виправдовує репресії й водночас мобілізує прихильників через страх і ненависть. Саме повторюваність і простота таких висловлювань створює атмосферу, в якій крайні дії починають здаватися допустимими.
Глобальна екосистема трампізму
Зауважимо, що трампізм – це не суто американське явище, а частина ширшого процесу політичної трансформації. Його стиль, стратегія і світогляд вже давно експортуються за межі США: в Угорщину, Бразилію, Ізраїль, Аргентину.
Йдеться не лише про політичні методи, а про загальний настрій: недовіру до інституцій, зневагу до експертизи, гнів як головну емоцію публічного простору. Трампізм працює як формула, яку можна адаптувати до національного контексту. Його елементи – культ «сильної руки», знецінення процедур, централізація риторики навколо «реального народу» проти «корумпованої еліти» — з’являються і в політичних дискурсах Європи, Латинської Америки, Близького Сходу.
Повернення Дональда Трампа стало сигналом для правих лідерів по всьому світу: культ особи, жорстка риторика й відмова від політичних норм можуть бути не перешкодою, а моделлю перемоги.
Орбан в Угорщині, Мелоні в Італії, Моді в Індії – усі вони бачать у Трампі не лише союзника, а й модель дій. Орбан називає Угорщину «інкубатором консервативної політики», де «перемога над лібералами вже сталася». У 2021 році його уряд заборонив «зображення гомосексуалізму» в дитячих медіа й вигнав Центральноєвропейський університет з країни, а в 2025 році угорський парламент навіть змінює конституцію та фактично забороняє проведення ЛГБТ-прайдів.
Мелоні виступає за передачу контролю за міграцією країнам поза ЄС, просуває «право не мігрувати» як нову норму. А Моді в Індії реалізує політику індуїстського націоналізму, підживлену антимусульманською риторикою та насильством, включно із законами, які дискримінують мусульманських мігрантів.
Усі ці фігури утворюють нову глобальну екосистему неліберальної влади. Вони не просто знають одне одного – вони спілкуються, консультуються, влаштовують спільні форуми. Після перемоги Трампа у 2024-му Мілей став першим іноземним лідером, який його відвідав, а Орбан – радився з Трампом щодо війни в Україні.
У 2025-му ця глобальна мережа вийшла на новий рівень. Вона поєднує національні культури протесту, релігійного фундаменталізму, реваншизму й культурної війни у спільну платформу. Трамп, Мілей, Моді, Мелоні, Орбан і Букеле – не просто імена. Це політичний стиль, що вкорінюється глобально.
Уроки історії: чому трампізм турбує істориків
Порівняння трампізму з тоталітарними режимами ХХ століття – надзвичайно чутлива тема. Але саме тому вона вимагає точності, обережності й фактів. Дедалі більше істориків – серед них Джейсон Стенлі, Рут Бен-Ґіат, і Крістофер Браунінг – вказують на небезпечні перегуки між риторикою, практиками та стилем влади Дональда Трампа і ранніми фазами авторитарних режимів, зокрема нацистської Німеччини.
Йдеться не про буквальні аналогії, а про функціональні схожості. Особливо – у використанні дегуманізуючої мови, апеляції до образу внутрішнього ворога, делегітимізації інституцій та формуванні культу лідера.
Історик Крістофер Браунінг зауважує: хоча Гітлер і Трамп дуже різні, деякі риси – схожі. Гітлер був ідеологом із системним баченням історії як расової боротьби. Трамп — політик, керований «ненаситною потребою в похвалі», прагненням «відчувати необмежену владу» і змушувати послідовників вірити в його «альтернативну реальність», або «правду Трампа».
Браунінг також бачить паралелі у політичній траєкторії: Гітлер здійснив невдалий переворот у 1923-му, уник покарання, заручився підтримкою традиційних консерваторів і прийшов до влади легально. Трамп – після штурму Капітолію в січні 2021-го, також уник наслідків, знову мобілізував підтримку Республіканської партії й повернувся у Білий дім у 2025-му. Обоє, за словами Браунінга, запустили процес «правової революції» — повільного демонтажу системи зсередини.
Історики також вказують на ще одну тривожну тенденцію – атаку на саму ідею істини.
Енн Берг, професорка історії в Університеті Пенсильванії, каже: «Атаки Трампа на пресу жахливі, але ще більш небезпечною є трансформація самої інформаційної екосистеми». Вона порівнює сучасну добу з нацистською Німеччиною, де хоч і було заборонено слухати ворожі радіостанції, але вони принаймні існували. «Сьогодні ми живемо в епосі постправди. Більше немає Feindsender. Весь світ – на X (колишньому Twitter)».
За словами Берг, напади Трампа на університети й медіа – це не лише критика, а «атака на саму ідею правди, об’єктивності й фактів», найяскравіше втілена в дискредитації вищої освіти та провідних академічних інституцій. «Контент, який люди бачать у своїх телефонах, дедалі більше стає сенсаційним та розважальним», – каже вона. І саме це, за словами істориків, і робить сьогоднішній момент особливо небезпечним.
Що далі: трампізм після Трампа
Після повернення Трампа в Білий дім у 2025 році стало зрозуміло: трампізм більше не потребує щоденної присутності Трампа, щоб існувати. Він вже функціонує як система – в ідеях, риториці, способах ведення політики, медіаекосистемі.
Справжнє питання – не що буде з Трампом. А що буде з республіканською партією, з американською демократією, з іншими країнами, де ця модель набуває сили. Трампізм можна не поділяти. Але вже не можна ігнорувати. Бо, як показує досвід останніх років, навіть коли культ особи зникає, система, що виросла на цьому ґрунті, залишається.
