Запланована зустріч Трампа та Путіна у Будапешті, яка мала стати спробою зрушити з місця мирні переговори щодо України, так і не відбулась. За кілька днів до неї Трамп оголосив про скасування зустрічі й запровадив нові санкції проти Росії – уперше за свій президентський термін.
Насправді мало хто вірив, що ці домовленості можуть щось змінити. Путін затягував час і грав на самолюбстві Трампа, тоді як Москва і Вашингтон фактично входили у новий виток протистояння. Кремль не клюнув на тиск Білого дому – навіть попри натяки на можливу передачу Україні ракет Tomahawk. Росія не погодилась на жодні поступки щодо своїх вимог у «мирній формулі».
Щоб не повторити історію приниження після переговорів на Алясці, Трамп пішов ва-банк – скасував зустріч і продемонстрував, що готовий грати жорстко.
Explainer пояснює, чому зірвалась зустріч Трампа і Путіна у Будапешті, що це означає для нової динаміки між США, Росією та Україною, і як запровадження санкцій змінює розклад сил.
Що сталось?
Ідея зустрічі Дональда Трампа і Володимира Путіна у Будапешті з’явилася після серії непрямих контактів між Вашингтоном і Москвою, що тривали ще від літа. Після переговорів на Алясці, де Трамп намагався переконати Путіна у необхідності «нової архітектури безпеки в Європі», сторони продовжили обговорювати контури потенційного перемир’я.
За задумом американців, мирна угода могла б передбачати поступове виведення російських військ з частини окупованих територій в обмін на часткове послаблення санкцій. Для Трампа це був шанс довести, що він здатен завершити війну дипломатичним шляхом. Для Путіна – можливість нав’язати власний сценарій і продемонструвати, що Москва залишається рівноправним гравцем на глобальній арені.
Але вже за тиждень до зустрічі стало зрозуміло: компромісу не буде. Росія передала Сполученим Штатам так званий нон-пейпер – неофіційну дипломатичну записку, у якій повторила свої вимоги для укладення мирної угоди з Україною. У документі Москва наполягала на повному контролі над усією Донецькою областю, фактично відкинувши ідею Трампа заморозити лінію фронту на поточних позиціях.
Крім того, Кремль вимагав, щоб війська НАТО не розміщувалися на території України в рамках будь-якої мирної угоди. Це повторювало стару позицію Путіна, яку він озвучував ще під час зустрічі на Алясці. Тоді, за неофіційними даними, він пропонував часткове виведення військ із Запорізької та Херсонської областей, але лише в обмін на визнання російського контролю над усією Донецькою і Луганською областями.
До пакету пропозицій, переданого американцям, також входили вимоги про офіційний статус російської мови в Україні, дозвіл Російській православній церкві діяти без обмежень, формальне визнання суверенітету Росії над Кримом і зняття частини санкцій. Україна мала би відмовитись від вступу до НАТО, натомість отримавши розмиті «гарантії безпеки».
Для Києва це було неприйнятно. Зеленський чітко заявив, що Україна не торгуватиме своєю територією і не віддаватиме Донецьку область в обмін на ілюзорний мир. Українська сторона наполягала на фіксації лінії фронту станом на поточний день і подальшому дипломатичному врегулюванні.
На цьому тлі Трамп спробував натиснути на Кремль. За інформацією з оточення Білого дому, він дав зрозуміти, що у разі відсутності поступок США можуть передати Україні обмежену партію ракет «Томагавк». Це було прямим попередженням: або Москва рухається до компромісу, або ризикує зіткнутися з новим витком підтримки України.
Путін не піддався. Для нього поступки означали б визнати, що «спецоперація» не досягла цілей. Російська делегація у Будапешті, за повідомленнями дипломатів, навіть не отримала мандату на погодження остаточного документа. Усе виглядало як затягування часу й демонстрація, що Кремль говорить лише на своїх умовах.
Після цього Трамп ухвалив рішення, яке стало несподіваним навіть для його команди. Щоб уникнути повторення ситуації на Алясці, коли Путін виглядав переможцем у публічному полі, американський президент скасував зустріч. А замість компромісу обрав санкції – найжорсткіші з часів адміністрації Обами. Вони торкнулися енергетичного сектору, фінансів і особистих активів найближчого оточення російського лідера.
Чому зустріч зірвалась?
На поверхні зрив зустрічі у Будапешті виглядав як спонтанне рішення Трампа. Насправді він став результатом взаємного розрахунку і гри, у якій кожен гравець переслідував власну мету.
Путін: час як зброя
Для Володимира Путіна переговори були не шляхом до миру, а інструментом тиску. Москва давно розглядає дипломатію як продовження війни іншими засобами. Відмова від поступок не була емоційним жестом — це частина стратегії «витримування». Кремль переконаний, що з часом Захід втомиться, а внутрішні політичні цикли у США та ЄС створять сприятливі умови для нових переговорів — уже на його умовах.
Перед Будапештом Путін демонстративно повернувся до мови ультиматумів, наголошуючи на «непорушності» російських вимог. Для нього будь-який компроміс означав би політичну поразку — як усередині країни, так і на зовнішній арені. Після років війни він не міг дозволити собі виглядати слабким у момент, коли саме Трамп прагнув домовленостей.
Тому Путін обрав паузу. Він знав, що Трамп не може нескінченно чекати, і сподівався, що президент США або поступиться, або втратить політичний імпульс. Тактика затягування часу залишалася його улюбленим способом грати на нервах опонента — і, цього разу, зіграла з ним.
Трамп: страх виглядати слабким
Для Дональда Трампа зрив зустрічі став особистим рішенням, продиктованим страхом повторити досвід Аляски. Тоді, після перших розмов із Путіним, його адміністрацію звинуватили у наївності, а медіа – у «дипломатичній поразці». Трамп сприйняв це як удар по власному іміджу сильного переговорника.
У Будапешті він мав намір довести зворотне: що саме він здатен поставити Путіна на місце, не починаючи війни. Але коли стало зрозуміло, що Кремль не відступить, єдиним способом не втратити обличчя залишалося скасувати зустріч і перейти до дій. Санкції, оголошені одразу після цього, стали політичним жестом самозахисту — спробою повернути собі ініціативу й показати виборцям, що він не піддався на шантаж.
Водночас у Трампа був і внутрішній мотив. Попереду — проміжні вибори 2026 року, де республіканці роблять ставку на силу й непоступливість у міжнародних питаннях. Будь-який «договір» із Путіним, навіть символічний, міг би стати подарунком демократам.
Що означає впровадження санкцій проти Росії?
Скасування зустрічі у Будапешті стало переломним моментом не лише у переговорах, а й у тоні всієї американської політики щодо Росії.
Замість дипломатичного жесту Трамп обрав санкційний сигнал — жорсткий, економічно відчутний і політично показовий. Те, що спочатку планувалося як особистий контакт двох лідерів, перетворилося на демонстрацію межі терпіння Заходу.
Санкції як політичний розворот
Впровадження санкцій одразу після скасування зустрічі показало, що США більше не сподіваються на «велику угоду» з Кремлем. Замість дипломатії поступок — повернення до класичної стратегії економічного тиску, яка мала одразу кілька цілей: змінити розрахунок Москви, заспокоїти союзників у Європі й довести, що Трамп не дозволить Росії диктувати умови.
Політолог Вадим Денисенко вважає, що ці санкції не принесуть швидкого ефекту, але вони важливі як політичний маркер:
«Санкції проти “Лукойла” та “Роснєфті” важливі, але не призведуть до негайних переговорів. До всіх попередніх санкцій Росія пристосовувалася протягом трьох–чотирьох місяців. Ці не стануть винятком».
Водночас, зазначає експерт, у цього пакета є одна суттєва відмінність — він глибше зачіпає енергетичну модель Росії, оскільки збігається з підвищенням видобутку нафти країнами Перської затоки та поступовою зміною позиції Індії — ключового партнера Москви на ринку нафти.
Наслідки для російських доходів
На думку Кімберлі Донован, директорки Ініціативи з економічного державного управління Центру геоекономіки, нові санкції матимуть «прямий та негайний вплив на прибутки Росії від нафти» — як від легальних продажів, так і від продажів через тіньовий флот, який порушує цінові обмеження.
Вона наголошує, що первинні санкції проти «Роснєфті» та «Лукойлу» запроваджені відповідно до Указу 14024, який відкриває можливість застосування вторинних санкцій до іноземних фінансових структур, що співпрацюють із підсанкційними компаніями.
Це суттєво підвищує ризики для посередників — від азійських банків до нафтових трейдерів, які досі забезпечували Росії фінансову «кисневу подушку».
Впроваджені санкції – не максимум можливого
Колишній помічник держсекретаря США з питань Європи Деніел Фрід назвав новий пакет «попереджувальним пострілом для Путіна»:
«Це сигнал, щоб він припинив ігри й максималізм і серйозно поставився до припинення війни».
Водночас він підкреслює, що це ще не максимум можливого:
«Жорсткіші дії можуть включати зниження граничної ціни на російську нафту, санкції проти тіньового флоту Кремля та портів, які його обслуговують».
На думку Фріда, нинішні санкції — «рішучий крок», який може ще більше знизити нафтові доходи Москви, змусивши її продавати енергоносії дешевше й на гірших умовах.
Тобто Вашингтон фактично запровадив санкції-стримування — не для миттєвого ефекту, а щоб змінити саму структуру російських можливостей.
Росія: не вірить у силу санкцій
У Москві на санкції відповіли звично стримано. Жодних нових рішень, лише короткі заяви про «чергову спробу тиску» з боку Заходу. Кремль демонструє витримку — і робить це свідомо.
Російська економічна політика останніх років побудована на принципі адаптації, а не протидії. У Кремлі розуміють, що санкції болючі, але розтягнуті в часі — і це дає простір для маневру.
Тому реакція Москви — це не визнання поразки, а спроба показати контроль над ситуацією: витримати, скоротити витрати, перечекати.
У публічному дискурсі зберігається знайомий тон — переконання, що Росію неможливо «задушити економічно». Такий наратив дозволяє підтримувати внутрішню стабільність і уникати враження, що санкції можуть щось змінити негайно.
Утім, реальні наслідки не залишаться відкладеними надовго. Навіть невелике скорочення нафтових доходів — а це вже прогнозують у Вашингтоні — поступово вдарить по російських фінансах.
Москва робить вигляд, що має час. Але це час, який працює проти неї.
Україна: коротка передишка
Для Києва запровадження санкцій одразу після зриву переговорів стало важливим сигналом. США показали, що не готові домовлятися за спиною України — і що Вашингтон розглядає війну не як окрему кризу, а як частину ширшої архітектури безпеки.
Водночас нова фаза конфлікту виглядає повільнішою. Головні інструменти — економічний тиск і військова підтримка — працюють поступово, створюючи враження паузи. Для України це не перемога, а короткий простір для маневру. Його потрібно використати, щоб посилити оборону, розширити коло союзників і підготуватися до наступного етапу міжнародних переговорів.
Як зауважує дипломат і колишній посол України у США Валерій Чалий,
«Нарешті пішли санкційні рішення США, щоб зменшити російські можливості фінансувати війну. Це правильний хід думок. Тільки все це треба робити динамічніше, масштабувати, скоординувати з партнерами й разом з можливостями українських дальніх ударів вийти на щось ближче до нафтового ембарго, що власне й прописано в статуті ООН як необхідна дія проти акту агресії».
Його слова точно передають настрій у Києві: санкції — не фінал, а початок нового етапу.
Україна очікує не лише на покарання агресора, а на скоординовану політику, яка б поєднала економічний тиск із реальними військовими можливостями.
Що далі?
Скасування зустрічі у Будапешті не стало кінцем дипломатії — лише змінило її архітектуру. Після провалу особистої дипломатії Трампа головна інтрига тепер зосереджується не в Європі, а у трикутнику США – Китай – Росія, де вирішується, скільки ще триватиме пауза у будь-яких спробах миру.
Політолог Вадим Денисенко зазначає, що «мир в Україні стає катастрофічно залежним від результатів переговорів США і Китаю. На жаль, в Україні мало хто про це задумується».
За його словами, саме ці переговори, що стартують найближчими тижнями, можуть задати нові рамки для всієї геополітичної системи.
Вашингтон і Пекін: глобальна шахівниця
Перемовини між США і Китаєм стануть головною подією кінця року. Жодна зі сторін, на думку Денисенка, не має стабільного кола союзників: Китай не зібрав реального блоку сателітів, а США не створили нової коаліції, здатної діяти спільно.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Парад у Пекіні: як Китай демонструє нову архітектуру впливу і до чого тут Україна
Тепер дві наддержави виходять до столу сам на сам — з трьома темами, які визначать їхню поведінку в наступні місяці:
- Як уникнути прямого воєнного зіткнення.
- Як перезапустити світову торгівлю, правила якої за останні роки розбалансувалися.
- Хто контролюватиме Європу — найбільш маржинальний ринок планети.
Питання Тайваню поки що не стоїть гостро: і Вашингтон, і Пекін розуміють, що зараз це був би катастрофічний крок. Натомість навколо Європи — суцільне мінне поле компромісів.
Денисенко вважає, що саме протягом наступних 5–6 місяців сторони будуть змушені шукати домовленостей, і це стане новим циклом, коли будь-які мирні переговори щодо України будуть майже нереалістичними.
Росія: гра у виснаження
Путін, за словами експерта, «де-факто відмовився від переговорів, де лінія фронту є лінією розмежування».
Натомість Кремль розраховує, що за цей час фронт в Україні почне тріщати, Європа злякається енергетичних ризиків, а США будуть занурені у власну політичну турбулентність.
«Путін не вірить, що найближчим часом Трамп дозволить ударити “Томагавками” по портам нафтоперевалки. А це єдиний важіль впливу Вашингтона на Москву», — зазначає Денисенко.
Тож Москва робитиме те, що вміє найкраще — витримувати. Серед її можливих кроків:
- створення кризи у третій точці світу (за сирійським сценарієм 2015 року), щоб відволікти увагу;
- лякання Європи новою хвилею погроз, без реальних намірів наземного вторгнення;
- спроби вклинитися у переговори США й Китаю як умовний «посередник».
Але, за словами Денисенка, це радше імітація впливу, ніж реальний інструмент:
«Путін, як собака на сіні, триматиме свої арктичні й сировинні козирі, але скористатися ними боїться. У тристоронню гру з США і Китаєм його ніхто не візьме».
Україна: мета – не втрачати суб’єктність
Для Києва головний виклик — залишитися суб’єктом, а не спостерігачем у новій глобальній грі.
«Якщо у нас нема можливості нищити цю інфраструктуру самостійно чи з чиєюсь допомогою, ми не є субʼєктом, з яким треба розмовляти на рівних», — наголошує Денисенко.
Це означає, що майбутні переговори — коли вони відбудуться — потребуватимуть реальної сили за спиною. І саме тому для України так важливо бути частиною ширшого діалогу між США та Китаєм.
«Ідеальний сценарій для нас — на певному етапі стати частиною цих переговорів і добитися спільного тиску Китаю та США на РФ. Поки так питання в Києві, схоже, ніхто не ставить», — каже Денисенко.
Якщо цього не станеться найближчим часом, Україна може увійти у ще один цикл війни — тривалістю щонайменше рік. І тоді дипломатичне «вікно можливостей» остаточно може зачинитися.
