Уже понад місяць триває повномаcштабне вторгнення російських загарбників на українську землю. Запущені раніше процеси дерусифікації та розвінчання імперських міфів наразі сягнули свого апогею в українському суспільстві. Українцям завжди було важко уявити себе поза російським контекстом. Присутність останнього у свідомості українців є логічним наслідком тривалої імперської культурної політики.
Для об’єднання масштабних території Росія впродовж всієї своєї історії вигадувала безліч міфів та “духовних скріп”, які б допомогли асимілювати колонізовані народи, виправдати загарбницьку політику, зробити імперський наратив природним, породивши при цьому комплекс меншовартості серед інших народів імперії та посилити їхнє прагнення бути “руськими”.
Здебільшого політика Росії – це терор і кров, однак вона не нехтує використовувати і більш завуальовані методи впливу. Останні називаються політикою м’якої сили, або soft power, та застосовуються державами у міжнародній політиці напротивагу тій самій жорсткій силі (hard power) – силовому примусу.
Explainer пояснює, що таке м’яка сила, як вона працює та як впродовж історії її використовувала Росія у контексті колонізованих народів та світу.
Що таке м’яка сила?
Концепція м’якої сили (англ. soft power) була уведена у політичний дискурс професором Джозефом Наєм (Joseph Nye) для опису можливості отримати бажаного через кооптацію, (співробітництво) та привабливість, на відміну від жорсткої сили (англ. hard power), тобто застосування примусових заходів або грошової оплати.
Наразі термін активно використовують у міжнародній політиці, його взяли на озброєння багато країн світу. У своїй книжці “М’яка сила: засіб досягти успіху у світовій політиці” (Soft power: The Means to Success in World Politics) дослідник зазначає, що проявами м’якої сили є захоплення цінностями та культурою іншої країни, намагання наслідувати її приклад і бажання досягти її рівня розвитку.
Що дає м‘яка сила?
Країна-суб’єкт м’якої сили може маніпулювати рішеннями чи політичними преференціями інших країн, чинити безпосередній вплив на її власну культуру та внутрішню політику без застосування прямої фізичної сили. Автор концепції наголошує на тому, що така сила привабливості є набагато ефективнішою за примус: вона діє плавно та непомітно через культуру, політичні цінності та зовнішню політику.
Культурний вплив буде зростати завдяки мистецтву, що передає позитивні цінності держави-інфлюенсера. Тут слід згадати привабливість голівудського кіно, яке транслювало у світ спокусливий образ американської мрії та процвітання.
Якщо говорити про політичні цінності та зовнішню політику, більш популярними завжди будуть демократична риторика, open-mindedness та мирна зовнішня політика, однак є й інші приклади. Не обходиться і без вигадування міфів щодо власної міці, які можуть мати мало чого спільного із реальністю. Можуть створюватися міфи про власну непереможність через пропаганду з одночасним видимим чи реальним нарощенням військового потенціалу. Обидва диктатори минулого століття – і Гітлер, і Сталін – вдавалися до таких дій.
Падіння рівня м’якої сили, а як наслідок – втрата популярності країни на міжнародній арені, може відбуватися через внутрішню економічну, культурну чи військову кризу або внаслідок агресивної зовнішньої політики. Як приклад, можна згадати падіння популярності Америки після війни у В’єтнамі та атаки Ірану у 2003 році. Помітне зменшення привабливості Радянського Союзу було відчутним після його вторгнення в Угорщину та Чехословаччину у 1968 році.
Які засоби м‘якої сили використовувала Росія впродовж своєї історії?
Усі ці прийоми активно використовувала і Російська держава протягом своєї історії. До слова, про історію. Одним з найграндіозніших міфів, які спромоглася створити імперія задля набуття більшої авторитетності на міжнародній арені та серед своїх колоніальних держав, є її власна історія.
Якщо узяти до рук працю “История государства Росийского” історика Ніколая Карамзіна, книжку, яка вважається однією з найавторитетніших історичних довідок з російської історії, в історії Росії можна впізнати історію Київської Русі.
Украдені перші сторінки історії нашої держави Росія вміло присвоїла ще у царські часи. Водночас книжка пронизана імперським наративом: говорити про увагу до колонізованих народів та взагалі виокремлювати явище колонізації як проблеми автор не вважає за потрібне.
Вкрадена історія та міф про першородність
Польсько-американська дослідниця Єва Томпсон (Ewa Thompson) наполягає на тому, що історія Росії починається після монгольської навали у XIV ст. з виникнення Московського князівства, державного утворення, яке продовжувало активно поглинати землі своїх сусідів аж до 1991 року.
Дослідниця зазначає, що Росія привласнила собі історичну назву Русь, назву тієї держави, яка існувала ще до монгольської навали із центром у Києві. Називати себе Росією Московія офіційно почала у XVІІІ ст. Сталося це не без допомоги українських гуманістів та церковників, як-от Феофан Прокопович. Відтак московський цар почав іменувати себе “імператором Російським”, а Московське царство стало Російською імперією. Таким чином, Росія привласнила собі і назву Русі, і її історію, породивши міф про свою першородність, через який вона намагається отримати авторитет серед інших слов’янських народів.
Дослідник Едвард Кінан (Edward Keenan) пише про те, що в Московії ніколи не було усвідомлення того, що вона є продовженням Київської держави. Не має жодних підтверджень, що Іван Грозний чи його попередники розглядали Україну чи Білорусь, які тоді перебували під польско-литовським правлінням, як Батьківщину.
Риторика возз’єднання трьох слов’янських народів з’явилася наприкінці XVІІ ст. Зрештою, затьмарена експанськими фантазіями Московія поглинула і Україну, і Білорусь. З того часу Московія проводила активну політику русифікації, щоб якнайшвидше асимілювати “братні” народи.
З XVІІІ ст. російська еліта намагалась знайти спільний ґрунт для об’єднання народів. Тоді і починають виникати такі поняття, як “великороси” та “малороси“, створюється концепція “триединства русского народа”.
Своя серед своїх
До кінця XVІІІ ст. “неосвічена та варварська Московія”, як писали англійські мандрівники та посли, завдяки воєнним перемогам перетворилась на сповнену упевненості щодо власної гідності Російську імперію. Вона проводить активну роботу над іміджем, використовуючи усі свої засоби м’якої сили – династичні зв’язки, публічні заходи, військові успіхи.
Росія намагалася у всьому наблизитися до європейських стандартів, пробити собі вікно у Європу: школи, наукові товариства, театри, міністерства. Одним з потужних засобів утілення soft power, що значно підвищило статус Росії в Європі, стало відкриття нею музею Ермітаж та створення балету Большого театру.
Велику роль відіграє і література нового часу, яка допомогла приховувати експанську природу держави та романтизувати її культуру.
Російські письменники на сторожі колоніалізму
Цілком природною стала для Московської держави практика лобіювання тих письменників та поетів, які просувають лише імперський наратив, нехтуючи правдивою історією колоніальних територій.
Художня література почала захищати владу за допомогою таких тлумачень, які возвеличують центр відносно периферії імперії. Здебільшого імперська література сповнена розповідями про героїв-переможців, успішних командирів, неабиякий культурний розвиток та політичну міць.
Тези про вищість росіян, вплетені в популярну культуру, формували почуття, що Росія все робить ліпше, ніж інші. Пропагуванню “руського міру” сприяли відомі нам усім з дитинства поети та письменники.
Герої Достоєвського, Толстого, Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Чехова та інших завжди були частиною російського колоніального дискурсу. Усі без винятку робили акцент на загальнолюдському досвіді, уникали теми колоніалізму та імперської політики або, навпаки, висвітлювали її як цілком природну та необхідну.
Пушкін закликав до російської цивілізаційної присутності на Кавказі, Солженіцин помістив на передньому плані свого роману російський шпиталь, на фоні німого Ташкенту, Распутін говорив про законність російської присутності в Сибіру, Толстой з теплом писав про атмосферу дому Ростових, які жили за рахунок страждання поневолених.
Дослідниця Томпсон зазначає, що в російському національному дискурсі геть відсутня думка про колоніальну залежність інших народів, а також усвідомлення Росією її колоніальних злочинів.
Російський читач з самого дитинства живе у комфортному лінгвістичному середовищі, сповненому міфів, що звеличують його державу. Ресентимент щодо підкорених народів разом із баранячою впевненістю у вищості всього російського проходять червоною ниткою повз твори митців. Творча ж інтелігенція українського походження часто мігрувала на “велику землю”, у центр, де остаточно зросійщувалася та сама ставала імперським рупором.
Радянський Союз
Нова форма Московської держави – Радянський Союз – також мала потужні ресурси м’якої сили та активно використовувала їх для досягнення своїх цілей. Найпотужнішим для зовнішньої політики Союзу був факт протистояння Гітлеру та перемоги над нацизмом у 1945-му році.
Союз вважався переможцем, який сповідує гуманні ідеали, бореться зі злом, має потужну хоробру армію. Водночас Союз вкладав величезні кошти у дипломатичні програми, включно з промоцією його культури, створенням молодіжних організацій, а разом тим і поширенням дезінформації щодо Заходу.
Нарощенню м’якої сили сприяли спортивні успіхи на олімпіадах, балет, класична музика, а запуск у 1957 році першого супутника Землі посприяв думці про те, що наука у Союзі має більшу вагу, ніж в Америці. Зросла прихильність до Союзу і завдяки горбачовській політиці гласності. Та цього виявилося недосить, аби конкурувати з тим впливом на світ, який мали Сполучені Штати.
М’яка сила СРСР, спрямована всередину країни, сприяла русифікації підконтрольних територій, до яких належала й Україна. Крім всім відомих безпосередніх жорстоких дій, які є прикладом hard power, серед яких – розкулачення, створення таборів смерті, голодомор, сталінські репресії, кривава машина тоталітаризму за період “совка” породила й безліч міфів. Більшість з них було створено під час та після Другої світової війни.
Пропагандисти непосильно працювали над створенням цілого контексту, в якому функціонувала би колективна пам’ять радянського народу – так званого Великого Міту Другої світової війни. Він мав транслювати у маси наратив про те, як на найбільш миролюбну країну підступно, без оголошення війни вторглися фашистсько-німецькі загарбники, будь-які підписання пактів відбувалися лише з метою уникнення війни, а відчайдушний радянський народ на чолі зі Сталіним здобув героїчну перемогу.
Наповнений численними фальсифікаціями Міт Великої війни оминав цілі сторінки й розділи історії, які б могли сплюндрувати імідж Союзу. Люди всього світу та самого СРСР звикли жити у нав’язаному пропагандистською машиною наративі. Ті, хто знав реальну історію війни, були ліквідовані, заслані або залякані.
Міт почав руйнуватися лише на хвилі гласності наприкінці існування СРСР через процес розсекречення документів радянських архівів та публікацій заборонених щоденників. Та якщо Україна пішла шляхом засудження диктаторської політики Сталіна та розвінчення міфів, створених Союзом, – путінська Росія продовжила поширювати тезу про націю переможців, священну перемогу над світовим нацистським злом, толерувати Сталіна за його “сильну руку”.
Потужним у радянському дискурсі стало й поняття “родины”. Поняття Батьківщини сакралізується, любов до неї стає державним обов’язком. Така позиція є вкрай небезпечною, адже ототожнює образ неньки-Батьківщини з політичним режимом, яким би він не був, а непокора режиму сприймається за державну зраду.
Радянська спадщина сучасної Росії продовжує слугувати за ресурс м’якої сили для деяких громадян як пострадянського світу, так і Європи, однак в досить обмеженій кількості. Деякі люди старшого покоління відчувають “журбу” за радянським минулим, на чому не втомлюється спекулювати сучасна Росія.
Сучасна Росія
Сучасна Росія впевнено тримає курс на відновлення імперії. Однією з найскладніших проблем на цьому шляху є “українське питання”. Ще у 2008 році “сірий кардинал” Путіна Владислав Сурков вигадав концепцію гібридної війни, в основі якої – завдяки засобам як м’якої, так і жорсткої сили заволодіти іншою територією.
Цікавими у цьому контексті є філософські смаки самого Путіна: на нього дуже вплинув прихильник фашизму російський філософ Іван Ільїн. Філософ називав Україну найбільш загрозливою частиною Росії та її головним ворогом, який намагається розколоти велику державу. Водночас він наполягав на тому, що Росії слід взяти курс на утвердження монархії з національно-релігійною диктатурою.
Як прихильник Білого руху часів Громадянської війни, Ільїн ототожнював його з італійським фашизмом та німецьким націоналізмом. Оскільки такий привабливий для нього фашизм після Другої світової було дискредитовано, філософ наголошував на необхідності зміни його назви та одночасному збереженні суті в подальшому використанні.
Пострадянські території постійно розглядалися московською стороною як одні з найпріоритетніших для зовнішньої політики Росії, про це ми чули на кожному посланні президента Федеральним Зборам РФ. Без сумніву, Україна серед цих території є визначальною. У період з 2000-х до 2010-х рр. у Росії було створено низку координуючих органів, які повинні безпосередньо займатися проведенням м’якої політики, серед яких фонд “Русский мир” (2007 р.) тощо.
Дослідники виділяють наступні вектори застосування інструментів м’якої сили у зовнішній політиці сучасної Росії у контексті відносин з Україною, а саме: сферу інформаційних технологій, науково-культурні обміни та економічне співробітництво.
Всередині Росії було створено низку організацій та проєктів, зокрема Українську філію Інституту країн СНД “Русскій мір”, фінансованих політичними партіями та неурядовими організаціями проросійського спрямування. Росія почала активно підтримувати засоби масової інформації, аби розколоти суспільство та посіяти антиукраїнські настрої. Ставленики Кремля: ЗМІ, російські телеканали та видання, політичні партії, урядові особи, маріонетковий президент – були залучені для транслювання проросійської політики в Україні.
У науково-культурній сфері м’яка сила Росії базувалась на демографічному, релігійному та мовному чинниках. Імперія зміцнює вплив “русского міра” у культурній сфері, штучно загострює мовне питання, маніпулює громадською думкою, впроваджує тезу про ідентичність українського та російського народів, спільність нашої історії, культури та релігії.
Потужним ресурсом впливу було кіно: радянські мелодрами, пронизані ностальгією за минулим, фільми про бандитські 90-ті, серіали про міліцію, спецслужби та російську армію. Згадаймо хоча б вплив культового російського серіалу “Бригада” та фільму “Брат”, які романтизують російську ментальність.
Економічна залежність України від Росії була зумовлена тим, що федерація володіла потужними енергоресурсами та закуповувала більшість українських товарів. Цей важіль залишається вагомим і для європейського світу, навіть у період війни. Одним з ресурсів м’якої сили РФ до певного моменту залишався і безвізовий режим для громадян колишніх республік Союзу та можливість вільного працевлаштування.
На думку деяких західних дослідників, вагомим ресурсом м’якої сили Росії була православна церква Московського патріархату, який порушив питання “триєдиної православної Русі”, важливою частиною якої мала бути Україна.
Якщо говорити про вплив Росії на інші держави, важливим є моральний консерватизм, політичний авторитаризм, неліберальне управління та дотримання традиційних сімейних цінностей.
Французька історикиня Марлен Ларюель (Marlène Laruelle) вважає, що цей вплив є дієвим у низці країн від Туреччини та Ізраїлю до Бразилії та Філіппін. Це не означає, що Росія може автоматично поширювати свою модель за кордоном, проте цілком очевидно, що вона може запропонувати ідеологічно дружнім країнам великий портфель “послуг”, починаючи з військової техніки та радників, закінчуючи інформаційним забезпеченням та офшорними механізмами інвестицій в місцеву економіку.
Сьогодні, за свідченням авторитетного лондонського видання Portland, Росія посідає 30-те місце у глобальному рейтингу soft-power, поступаючись таким країнам, як Туреччина, Китай, Бразилія, Греція, Чехія, Польща тощо.
М’яка політика після війни
Російська м’яка сила щодо України провалилася. Росія перейшла у фазу активного застосування жорсткої сили, нехтуючи всіма законами міжнародного права, законами людяності.
Багато дослідників поділяють думку про те, що м’яка сила Росії в Україні виявилась не такою дієвою через низку проблем, а саме: стереотипний погляд на Україну як лояльно-споріднену країну, недостатню інституційну основу, внутрішні економічні та політичні проблеми РФ в умовах прозахідного курсу України. І кожне нове покоління українців все більше відмежовується від імперських пут, віддаляється від мовних та культурних традицій Росії, їм стає незрозумілою туга за примарною країною з минулого – Радянським Союзом.
Війна швидко і назавжди відрізала гнилий апендикс з “дарами” русского міра. Через звірства війни Росія стрімко втрачає свій вплив у всьому цивілізованому світі. Єдиним джерелом її впливу залишаються енергоресурси та жорстка військова сила. Водночас можна відчути, наскільки потужною стала м’яка сила України у світі. Україна стала символом свободи. Нею захоплюються, на неї хочуть бути схожими.
