Історія Зимових Олімпійських ігор має кілька відправних точок. На початку ХХ століття зимові види спорту розвивалися поза олімпійським рухом. У Північній Європі існували власні міжнародні турніри, а фігурне катання й хокей час від часу включали до програми літніх Ігор.
Ідея окремих зимових Олімпійських ігор виникала неодноразово, але щоразу наштовхувалася на спротив. Частина країн не хотіла втрачати власні змагання, інші сумнівалися, що зимові дисципліни зможуть зібрати достатньо учасників і глядачів. Формат, який сьогодні здається очевидним, складався поступово.
Зимові Олімпійські ігри стали окремою подією лише після кількох експериментів і вдалих спроб. Визнання прийшло постфактум — коли стало зрозуміло, що інтерес до таких змагань стабільний, а самі Ігри можуть існувати самостійно.
Explainer розбирає, як зимові види спорту пройшли шлях від локальних турнірів і епізодів у програмі літніх Ігор до повноцінних Зимових Олімпійських ігор.
До 1924 року: Північні ігри, фігурне катання і хокей
До появи Зимових Олімпійських ігор зимові види спорту вже мали власну міжнародну історію. Вона розвивалася окремо від олімпійського руху і значною мірою була зосереджена в Північній Європі.
На початку ХХ століття ключову роль відігравали Північні ігри — серія змагань, які проводилися у Швеції з 1901 року. У них брали участь переважно скандинавські країни. Програма включала лижні дисципліни, ковзанярський спорт і низку змагань, які згодом стали олімпійськими. Північні ігри проходили регулярно і мали стабільну аудиторію, тому їх організатори не були зацікавлені в появі альтернативного міжнародного турніру під егідою МОК.
Міжнародний олімпійський комітет кілька разів намагався інтегрувати зимові види спорту у власний календар. Найпростішим рішенням стало включення окремих дисциплін до програми літніх Ігор. Так фігурне катання дебютувало на Олімпіаді 1908 року в Лондоні, а хокей — у 1920 році в Антверпені. Обидва турніри проводилися поза основним літнім сезоном, але формально залишалися частиною літніх Олімпійських ігор.
Цей формат мав суттєві обмеження. Зимові змагання проводилися нерегулярно, кількість учасників залишалася невеликою, а самі дисципліни фактично виконували роль доповнення до літньої програми. Водночас у країнах із розвиненою традицією зимового спорту зростало невдоволення таким підходом. Лижні федерації та національні олімпійські комітети наполягали на створенні окремого турніру, незалежного від літнього календаря.
Спроби сформувати окрему зимову олімпійську подію робилися ще до Першої світової війни. Розглядалися ідеї проведення спеціальних «тижнів зимових видів спорту» в межах літніх Ігор, однак щоразу вони не доходили до реалізації. Причинами ставали як конкуренція з Північними іграми, так і логістичні та організаційні труднощі.
Ситуація почала змінюватися лише після війни, коли Міжнародний олімпійський комітет знову повернувся до ідеї окремого зимового турніру та розпочав пошук формату, який не вступав би у прямий конфлікт з уже існуючими міжнародними змаганнями.
1924 рік: Шамоні і перші зимові Ігри
У січні 1924 року у французькому курортному містечку Шамоні відбулися змагання, які пізніше назвуть першими Зимовими Олімпійськими іграми. На момент проведення вони мали іншу офіційну назву — Міжнародний тиждень зимових видів спорту.
Рішення провести ці змагання ухвалили після Олімпіади 1920 року в Антверпені. Міжнародний олімпійський комітет шукав компромісний формат, який дозволив би протестувати інтерес до зимових дисциплін і водночас не вступати у прямий конфлікт із Північними іграми. Франція, яка готувалася приймати літні Ігри 1924 року в Парижі, погодилася організувати окремий зимовий турнір.
У Шамоні виступили близько 250 спортсменів із 16 країн. У програмі було 16 подій у шести видах спорту: ковзанярські дисципліни, лижі, хокей, керлінг, бобслей і військовий патруль (попередник біатлону).
Змагання викликали значний інтерес публіки. Протягом кількох днів на трибунах побували тисячі глядачів, а організація в цілому вважалася вдалою. Для МОК це стало важливим сигналом: зимові види спорту можуть існувати в межах олімпійського формату без прив’язки до літніх Ігор.
Окрему увагу привернула участь жінок. У 1924 році вони були допущені лише до змагань з фігурного катання, і їхня кількість була мінімальною. Це відповідало тогочасним уявленням про «допустимі» для жінок зимові дисципліни і залишалося нормою ще кілька десятиліть.
У 1926 році, вже після проведення наступних змагань, МОК офіційно визнав турнір у Шамоні першими Зимовими Олімпійськими іграми. Рішення було ретроспективним — статус Ігор закріпили постфактум, спираючись на успіх змагань і зростання міжнародного інтересу.
Саме з цього моменту зимовий олімпійський формат перестав бути експериментом і почав сприйматися як окрема частина олімпійського календаря.
1928–1936: закріплення формату
Після змагань у Шамоні зимові Олімпійські ігри перестали бути одноразовим експериментом. Наступним кроком стало регулярне проведення Ігор із фіксованим статусом і власним календарем.
У 1928 році Зимові Олімпійські ігри відбулися в Санкт-Моріці. Це були перші Ігри, які з самого початку проводилися вже як офіційні Зимові Олімпійські ігри, а не як допоміжний турнір. Водночас організатори зіткнулися з проблемами, які надалі супроводжували зимовий олімпійський формат регулярно, — залежністю від погоди. Через відлигу частину стартів довелося скоротити або скасувати.
Попри це, сам формат Ігор закріпився. Зимові дисципліни більше не потребували «прикриття» літньої Олімпіади, а інтерес до них зберігався навіть за складних умов. Саме в цей період починає формуватися уявлення про Зимові ігри як про окрему, хоча й меншу за масштабом, подію.
У 1932 році Ігри вперше пройшли за межами Європи — в Лейк-Плесіді. Географічне розширення показало обмеження зимового формату. До Лейк-Плесіда приїхали 17 країн і 252 спортсмени — менше, ніж у 1928-му: подорож була надто довгою й дорогою, а частина європейських команд їхала в умовах економічної кризи. До цього додалися проблеми зі снігом — змагання довелося проводити в умовах нестачі природних опадів.
Попри менший масштаб, Ігри 1932 року стали важливими з організаційної точки зору. Саме тут уперше з’явилися повноцінні церемонії нагородження з врученням медалей, а також відбулися кроки до стандартизації олімпійського протоколу для зимових стартів.
Наступні Ігри, у 1936 році в Гарміш-Партенкірхені, стали ще одним етапом розширення програми. До олімпійського календаря вперше увійшли змагання з гірськолижного спорту. Водночас вони продемонстрували суперечності тогочасного олімпійського руху: участь професійних інструкторів була заборонена, через що частина провідних лижників відмовилася від стартів.
Ігри 1936 року стали останніми перед великою паузою. Зимова Олімпіада вже мала власну структуру, постійні види спорту і стабільний інтерес, але залишалася вразливою до зовнішніх чинників — політичних і воєнних.
Після 1936 року зимовий олімпійський календар перервався майже на десятиліття.
1940–1948: війна, пауза і повернення Ігор
Після Олімпіади 1936 року зимовий олімпійський рух фактично зупинився. Зимові Ігри 1940 і 1944 років були скасовані через Другу світову війну, як і літні Олімпіади того періоду. Це була перша велика перерва в історії зимових Ігор, яка не мала спортивних причин.
Скасування Ігор означало не лише паузу в змаганнях, а й втрату інфраструктури, фінансування та міжнародних контактів. Частина спортсменів завершила кар’єру, частина загинула на війні або не змогла повернутися до спорту на довоєнному рівні. Зимові Олімпійські ігри після війни довелося фактично відновлювати заново.
Перші повоєнні Зимові Олімпійські ігри відбулися у 1948 році в Санкт-Моріці. Вибір був прагматичним. Швейцарія зберегла нейтралітет під час війни, а більшість спортивних об’єктів, збудованих ще для Ігор 1928 року, залишалися придатними для використання. Це дозволило провести Олімпіаду без масштабного нового будівництва.
У змаганнях взяли участь спортсмени з 28 країн. Водночас Німеччину та Японію не запросили — це рішення було політичним і відповідало післявоєнному міжнародному контексту. Зимові Ігри 1948 року стали першими, де питання допуску до участі напряму залежало від ролі держави у світовому конфлікті.
Повоєнна Олімпіада показала ще одну важливу зміну. Розрив у рівні підготовки між країнами скоротився, і медалі здобували представники більшої кількості національних команд, ніж раніше. Це стало наслідком як втрати домінування окремих держав, так і ширшого залучення нових учасників.
Ігри 1948 року закріпили повернення зимового олімпійського календаря. Після війни Зимові Олімпійські ігри перестали бути європейською подією вузького кола країн і поступово почали рухатися до глобальнішого формату, хоча масштаби залишалися обмеженими.
Саме з цього моменту зимовий олімпійський рух увійшов у період стабільного розвитку, який тривав кілька десятиліть.
1952–1960-ті: розширення програми і нова аудиторія
Після повернення зимових Олімпійських ігор у 1948 році формат почав швидко змінюватися. У 1950-х роках Ігри перестали бути подією, зосередженою лише на традиційних європейських центрах зимового спорту.
У 1952 році Олімпіаду приймало Осло. Це були перші Зимові ігри, де чітко артикулювали зв’язок між національною ідентичністю та зимовими видами спорту. Для Норвегії лижі й ковзанярський спорт були не просто дисциплінами, а частиною культури, і це відчувалося в організації змагань. У 1952 році в Осло вперше запалили Олімпійський вогонь саме для зимових Ігор і провели естафету: 94 факелоносці пройшли маршрут на лижах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Естафета олімпійського вогню: історія та значення найвідомішого символу Ігор
Наступний важливий крок відбувся у 1956 році в Кортіні-д’Ампеццо. Ці Ігри стали першими, які транслювалися по телебаченню для міжнародної аудиторії. Хоча масштаби трансляцій були обмеженими, сам факт телепоказу змінив уявлення про зимову Олімпіаду як про подію локального значення. Вперше змагання на снігу й льоду почали сприйматися як масовий видовищний спорт.
Телебачення вплинуло і на сам формат. Зростає увага до церемоній, візуальної складової та чіткого розкладу стартів, адаптованого до ефірного часу. Від цього моменту розвиток Зимових Олімпійських ігор дедалі тісніше пов’язується з медіа.
У 1960 році Ігри відбулися в Скво-Веллі у США. Це була спроба створити сучасну зимову Олімпіаду з нуля, без опори на стару європейську інфраструктуру. Для змагань побудували нові об’єкти, вперше з’явилося окреме олімпійське селище для спортсменів, а результати змагань оброблялися за допомогою комп’ютерів.
Водночас Ігри 1960 року показали межі росту. Через високу вартість будівництва не всі дисципліни змогли включити до програми, а деякі види спорту тимчасово зникли з олімпійського календаря. Зимові Олімпійські ігри залишалися дорогим і складним проєктом, який вимагав серйозних ресурсів від країни-господарки.
До початку 1960-х років зимовий олімпійський формат уже мав стабільну структуру, постійну аудиторію і дедалі більшу міжнародну увагу. Наступні десятиліття мали показати, як далеко ці Ігри можуть вийти за межі традиційного «зимового» світу.
1970–1980-ті: політика, телебачення і зростання масштабів
У 1970-х роках Зимові Олімпійські ігри остаточно вийшли за межі європейського спортивного кола. Вони дедалі чіткіше вбудовувалися в глобальний політичний і медійний контекст.
У 1972 році Ігри відбулися в Саппоро. Це була перша зимова Олімпіада в Азії, і вона стала важливим сигналом: зимовий спорт більше не є виключно європейською або північноамериканською історією. Японія використала Ігри як інструмент міжнародної присутності, а сам турнір показав, що зимову інфраструктуру можна створювати в нових регіонах.
Наступна Олімпіада 1976 року знову пройшла в Інсбруку — не за планом, а через відмову попереднього міста-господаря з фінансових причин. Цей епізод уперше відкрито показав економічну вразливість Зимових Олімпійських ігор. Витрати на будівництво трас, трамплінів і арен дедалі частіше ставали вирішальним фактором.
Ігри 1980 року в Лейк-Плесіді відбувалися на тлі холодної війни. Спортивне суперництво між США та СРСР вийшло за межі результатів і перетворилося на політичний символ, особливо в командних видах спорту. Саме тут сталася одна з найвідоміших подій в історії зимових Ігор — перемога американської хокейної збірної над радянською.
У 1984 році Зимові Олімпійські ігри приймало Сараєво. Це був рідкісний випадок проведення Ігор у соціалістичній країні, відкритій до широкої міжнародної участі. Організація змагань сприймалася як успішна, а самі Ігри запам’яталися спокійною атмосферою та відсутністю бойкотів.
Кінець десятиліття позначили Ігри 1988 року в Калгарі. Саме тут зимова Олімпіада стала повноцінним телевізійним продуктом. Тривалість змагань збільшилася, кількість стартів зросла, а розклад дедалі більше підлаштовувався під трансляції. Зимові Ігри почали приносити значні доходи від телеправ і спонсорства.
До кінця 1980-х років Зимові Олімпійські ігри перестали бути «меншою версією» літніх. Вони зберегли компактніший формат, але стали самостійною глобальною подією, тісно пов’язаною з політикою, медіа та великими фінансами.
1990-ті: відокремлення від літніх Ігор і новий календар
Початок 1990-х став переломним для зимового олімпійського руху. До цього моменту літні й зимові Олімпійські ігри проходили в один і той самий рік, що створювало конкуренцію за увагу, фінансування і телеефір.
У 1992 році Зимові Олімпійські ігри відбулися в Альбервілі. Це були останні зимові Ігри, проведені в один рік із літніми. Уже під час їх підготовки стало зрозуміло, що існуюча модель вичерпала себе: кількість дисциплін зростала, телевізійні трансляції вимагали окремого фокуса, а організаційне навантаження збільшувалося.
Рішення про розведення календаря ухвалили заздалегідь. Вже у 1994 році Зимові Олімпійські ігри знову пройшли — цього разу в Ліллехаммері. Ігри вперше відбулися з дворічним зсувом від літньої Олімпіади, що дало зимовому формату власний інформаційний простір і окремий цикл підготовки.
Ліллехаммер часто згадують як приклад компактної й добре спланованої зимової Олімпіади. Акцент змістився з масштабного будівництва на використання природного ландшафту і вже наявної інфраструктури. Це відповідало тодішньому запиту на стриманіші Ігри без демонстративної розкоші.
Саме у Ліллехаммері Україна вперше взяла участь у зимовій Олімпіаді як незалежна держава. Україну представляли 37 спортсменів у 10 видах спорту. За підсумками змагань команда здобула дві медалі. Золото у фігурному катанні виборола Оксана Баюл, а бронзову нагороду в біатлоні отримала Валентина Цербе. Ці результати стали першими олімпійськими медалями в історії незалежної України на зимових Іграх.
У другій половині десятиліття зимові Ігри продовжили рух у бік глобалізації. У 1998 році Олімпіаду приймало Нагано. Зростала кількість країн-учасниць і спортсменів, а зимові дисципліни поступово виходили за межі традиційних «снігових» держав.
Водночас 1990-ті стали періодом активної комерціалізації. Телеправа, спонсорські контракти і маркетинг стали ключовими елементами існування Зимових Олімпійських ігор. Формат змагань дедалі більше враховував інтереси мовників і рекламодавців, а тривалість Ігор зростала.
До кінця десятиліття зимовий олімпійський календар остаточно відокремився від літнього. Зимові Олімпійські ігри стали самостійним продуктом із власною логікою, економікою і аудиторією, що визначило їхній розвиток у XXI столітті.
2000–2010-ті: технології, безпека і суперечності
На початку XXI століття Зимові Олімпійські ігри увійшли в період різкого ускладнення. Зросли масштаби, бюджети й вимоги до організації, а разом із ними — кількість суперечностей навколо самих Ігор.
Олімпіада 2002 року в Солт-Лейк-Сіті проходила в умовах безпрецедентних заходів безпеки. Це були перші Зимові ігри після терактів 11 вересня, і питання захисту спортсменів та глядачів стало центральним. Організація Ігор дедалі більше залежала від співпраці з державними структурами й силовими службами.
У середині десятиліття зимові Ігри продовжили рух у бік технологізації. Турин 2006 року зробив ставку на сучасні спортивні арени й міську інфраструктуру. Олімпіада дедалі менше зводилася лише до спорту і дедалі більше — до трансформації міського простору, з довгостроковими наслідками для міст-господарів.
У 2010 році Ванкувер приймав Ігри, які часто згадують у контексті організаційного балансу. Поєднання компактної географії, наявної інфраструктури і природних локацій стало альтернативою надмірному будівництву. Водночас саме в цей період гостро постало питання клімату: нестача снігу змусила організаторів використовувати штучні рішення.
Найбільші дискусії десятиліття пов’язані з Олімпіадою 2014 року в Сочі. Це були найдорожчі Зимові Олімпійські ігри в історії, з масштабним будівництвом і радикально зміненим ландшафтом регіону. Ігри супроводжувалися критикою щодо витрат, екологічних наслідків і політичного контексту їх проведення.
До кінця 2010-х років зимовий олімпійський формат опинився під тиском одразу кількох факторів. Вартість проведення Ігор зросла настільки, що дедалі менше міст були готові подавати заявки, а вимоги до інфраструктури й безпеки ускладнювали процес підготовки.
Водночас саме в цей період Зимові Олімпійські ігри остаточно стали глобальним медіапродуктом — із мільярдною аудиторією, високими рейтингами й жорсткою конкуренцією за право трансляції.
2020-ті: клімат, довіра і нові моделі проведення
У 2020-х роках Зимові Олімпійські ігри зіткнулися з викликами, які виходять за межі спорту. Йдеться не лише про безпеку чи бюджети, а про саму можливість проведення зимових змагань у звичному форматі.
Зимова Олімпіада 2022 року в Пекіні стала показовою. Це були перші Зимові ігри, проведені майже повністю на штучному снігу. Відсутність стабільних природних умов поставила питання про кліматичні обмеження і географію майбутніх Ігор. Фактично стало зрозуміло, що кількість регіонів, здатних приймати зимову Олімпіаду без технологічних компенсацій, стрімко скорочується.
Паралельно загострилася проблема довіри. Питання прозорості витрат, екологічного впливу і спадщини для міст-господарів стали ключовими під час обговорення нових заявок. У багатьох країнах міста відмовлялися від участі в олімпійських перегонах після громадських голосувань.
Відповіддю на це стала поступова зміна підходу. Міжнародний олімпійський рух почав просувати модель спільного проведення Ігор і використання вже існуючих об’єктів. Підготовка Зимових Олімпійських ігор 2026 року в Італії базується саме на цій логіці — розподілені локації замість одного мегапроєкту.
Ще один помітний зсув — у програмі змагань. Зростає частка дисциплін, орієнтованих на молодшу аудиторію, з коротшими форматами і чіткою телевізійною динамікою. Це спроба зберегти інтерес до зимових Ігор у світі, де спортивна конкуренція за увагу стала жорсткішою, ніж будь-коли.
У 2020-х роках Зимові Олімпійські ігри залишаються впізнаваною глобальною подією, але вже не виглядають незмінною константою. Їхній подальший розвиток дедалі більше залежить від клімату, економіки та готовності міст брати на себе довгострокові зобов’язання, а не лише від спортивних амбіцій.
