Волинська трагедія залишається однією з найболючіших сторінок в історії українсько-польських відносин. 11 липня Польща вшановує пам’ять її жертв, а майже 80 років потому події 1943–1944 років залишаються предметом наукових дискусій, політичних суперечок і взаємно чутливої історичної пам’яті.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії історичні розбіжності відійшли на другий план. Польща стала одним із ключових союзників України, а Київ і Варшава відновили діалог щодо ексгумацій і вшанування жертв. Однак останнім часом тема Волині знову опинилася в центрі політичних дискусій і дедалі більше впливає на відносини між двома державами.
Це відбувається в час, коли українсько-польське партнерство має стратегічне значення для безпеки обох країн і всього східного флангу НАТО. Польща залишається одним із головних логістичних центрів військової та гуманітарної допомоги Україні, тому загострення історичних суперечок виходить далеко за межі політики пам’яті.
Саме на цьому тлі Росія систематично використовує тему Волинської трагедії у своїх інформаційних кампаніях. Їхня мета – посилити недовіру між українцями й поляками, послабити підтримку України в польському суспільстві та ускладнити співпрацю між двома державами.
Explainer пояснює, що сталося на Волині у 1943 році, чому Україна і Польща досі по-різному оцінюють ці події, як вони впливають на сучасні українсько-польські відносини та чому ця тема набула нового значення під час російсько-української війни.
Чому 11 липня стало символом Волинської трагедії
11 липня 1943 року вважають кульмінацією українсько-польського насильства на Волині під час Другої світової війни. Цього дня відбулася серія одночасних нападів на польські населені пункти, які в польській історичній пам’яті отримали назву «Кривава неділя».
За польськими дослідженнями, того дня атак зазнали близько сотні польських сіл. Частина українських істориків погоджується з масштабністю подій, але наводить дещо меншу кількість населених пунктів. Попри розбіжності в деталях, саме 11 липня вважають найбільшою одночасною акцією насильства проти польського цивільного населення під час Волинської трагедії.
Згодом 11 липня стало головною датою вшанування пам’яті жертв Волині у Польщі. Саме навколо цієї дати сьогодні зосереджена значна частина історичних і політичних дискусій між Україною та Польщею.
Чому почалося українсько-польське протистояння
Волинська трагедія не виникла раптово влітку 1943 року. Вона стала кульмінацією українсько-польського конфлікту, який формувався десятиліттями й загострився під час Другої світової війни. Більшість сучасних українських істориків наголошують, що без цього історичного контексту зрозуміти події на Волині неможливо.
Після Польсько-радянської війни Волинь і Східна Галичина увійшли до складу Другої Речі Посполитої. На цих територіях переважало українське населення, однак польська держава розглядала їх як невід’ємну частину своєї території. Для значної частини українського суспільства це означало втрату шансів на власну державність, тоді як польська влада прагнула інтегрувати ці землі до польського політичного простору.
Напруження посилювали політика полонізації, обмеження діяльності українських інституцій, колонізація Волині польськими осадниками та релігійні конфлікти. Водночас серед частини українського націоналістичного руху дедалі більше утверджувалося переконання, що незалежність можна здобути лише силою. Частина польського політичного середовища, своєю чергою, не допускала можливості втрати східних воєводств після війни.
Друга світова війна остаточно зруйнувала механізми, які стримували міжетнічний конфлікт. У 1939 році регіон окупував Радянський Союз, а в 1941 році – нацистська Німеччина. За кілька років Волинь пережила радянські репресії, депортації, Голокост, нацистський терор і фактичний розпад державної влади. На місці довоєнних інституцій виник вакуум безпеки, у якому дедалі більшу роль почали відігравати озброєні підпільні формування.
У цих умовах українське й польське підпілля переслідували несумісні політичні цілі. Провід Організації українських націоналістів (бандерівців) і створена нею Українська повстанська армія прагнули не допустити повернення Волині до складу повоєнної Польщі та створити умови для майбутньої української держави. Польське підпілля, передусім Армія Крайова, виходило з того, що після завершення війни східні воєводства мають залишитися польськими. Боротьба точилася не лише за контроль над територією під час війни, а й за її повоєнну належність.
Історики наголошують, що конфлікт не можна пояснити однією причиною. На його розвиток впливали міжвоєнна політика польської держави, діяльність українського й польського підпілля, нацистська окупація, радянські спецслужби, локальні акти помсти та руйнування довоєнного суспільного порядку. Саме поєднання цих чинників створило умови, за яких політичне протистояння переросло в масове насильство.
Як розгорталася Волинська трагедія
Перші напади на польське цивільне населення на Волині історики фіксують на межі 1942–1943 років. Навесні 1943 року масштаби насильства різко зросли, а його кульмінацією стала «Кривава неділя» 11 липня, коли одночасних атак зазнали десятки польських населених пунктів.
Більшість українських і польських істориків погоджуються, що основними жертвами літніх акцій 1943 року було польське цивільне населення. Водночас насильство не було одностороннім. Польські збройні формування, насамперед підрозділи Армії Крайової та місцевої самооборони, також проводили акції, жертвами яких ставали українські цивільні. Згодом протистояння поширилося на Східну Галичину й тривало до 1944 року.
Точна кількість загиблих досі невідома. Оцінки різняться залежно від того, чи йдеться лише про Волинь, чи про весь українсько-польський конфлікт 1943–1944 років, а також від методики підрахунку й використаної джерельної бази. За даними Українського інституту національної пам’яті, нині вдалося встановити імена близько 30 тисяч польських жертв і близько 10 тисяч українських. Водночас польський Інститут національної пам’яті оцінює кількість загиблих поляків приблизно у 100 тисяч осіб. До цієї оцінки входять жертви не лише на Волині, а й на території тодішніх південно-східних воєводств Польщі, де українсько-польський конфлікт тривав у 1943–1944 роках.
Предметом дискусій залишається і відповідальність за організацію насильства. У польській історіографії домінує позиція, що масові вбивства були спланованою акцією керівництва ОУН(б) та УПА. Українські дослідники не заперечують відповідальності українського підпілля за антипольську акцію, однак наголошують, що конфлікт розгортався в умовах німецької окупації, за участю польського підпілля, радянських партизанів та інших збройних формувань. Саме тому питання ступеня відповідальності окремих сторін досі залишається предметом наукових дискусій.
Чому Україна і Польща по-різному оцінюють Волинську трагедію
Попри десятиліття спільних досліджень, українські та польські історики досі не дійшли згоди щодо правової оцінки Волинської трагедії. Головна суперечка стосується не самого факту масових убивств, а їхньої інтерпретації.
У Польщі переважає позиція, що масові вбивства польського цивільного населення, здійснені у 1943–1944 роках, були геноцидом. Таку оцінку польський Сейм закріпив у 2016 році, а у 2025 році встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої.
В українській історіографії єдиного підходу також немає, однак більшість дослідників не погоджується з такою юридичною кваліфікацією. Натомість вони використовують поняття «Волинська трагедія» або «українсько-польський конфлікт», наголошуючи, що насильство розгорталося в умовах війни, охоплювало обидві етнічні спільноти й не може розглядатися поза ширшим історичним контекстом.
Однією з головних причин цієї розбіжності є питання, чи існували докази спеціального наміру знищити польське населення. Польські історики обґрунтовують свою позицію насамперед наявністю, на їхню думку, такого наміру.
Одним із ключових доказів вони вважають документ, який приписують командиру УПА-Північ Дмитру Клячківському (Климу Савуру) і в якому йдеться про необхідність ліквідації «польського елемента».
Після оприлюднення на початку 1990-х років цей документ у польській історіографії почали розглядати як підтвердження dolus specialis – спеціального наміру, що є одним із визначальних критеріїв злочину геноциду в міжнародному праві. Водночас в Українському інституті національної пам’яті автентичність самого документа та наведених у ньому цитат ставили під сумнів.
Саме різне трактування цього джерела стало одним із чинників, що поглибив розбіжності між українською та польською історіографією.
Як зазначає історикиня Оксана Каліщук, у міжнародному праві встановлення факту геноциду потребує доведення спеціального наміру знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу. Крім того, сучасні геноцидні студії значну увагу приділяють ролі державних інституцій у здійсненні такого злочину. Саме ці критерії залишаються предметом дискусій у випадку Волині.
Каліщук також звертає увагу, що поняття «геноцид» дедалі частіше використовується не лише як юридичний, а й як політичний та моральний аргумент. Через це суперечка про Волинь давно вийшла за межі академічної історії й стала частиною політики пам’яті обох держав. Водночас сама дослідниця наголошує, що для розуміння подій необхідно враховувати їхній історичний контекст і уникати спрощених пояснень.
Саме різне бачення минулого сьогодні найбільше впливає на українсько-польський історичний діалог. Якщо у Польщі питання Волині дедалі частіше розглядають як завершену моральну й правову оцінку, то в Україні його й надалі вважають предметом історичних досліджень, які не завершені й потребують подальшого вивчення архівів, встановлення кількості жертв та продовження ексгумацій.
Як Україна і Польща намагалися примиритися
Після здобуття Україною незалежності Київ і Варшава поступово почали будувати спільну політику історичної пам’яті. Обидві держави відкрили архіви, розпочали спільні дослідження та створили майданчики для діалогу між істориками. Одним із головних завдань було відійти від взаємних звинувачень і виробити спільне бачення найболючіших сторінок минулого.
Важливу роль у цьому процесі відіграли президенти обох країн. Упродовж 1990-х і 2000-х років українські та польські лідери неодноразово наголошували, що історична пам’ять не повинна ставати перешкодою для стратегічного партнерства. Символом цього підходу стала формула «Просимо пробачення і пробачаємо», яка спиралася на досвід польсько-німецького примирення після Другої світової війни.
Паралельно тривала робота істориків. Українські й польські науковці проводили спільні семінари, працювали з архівами та публікували документи, багато з яких раніше залишалися недоступними. Попри те що учасникам діалогу не вдалося виробити єдину оцінку Волинської трагедії, ці дискусії допомогли точніше окреслити питання, щодо яких існує згода, і ті, що потребують подальших досліджень.
Водночас тема Волині посідала різне місце в суспільній пам’яті двох країн. У Польщі вона поступово стала загальнонаціональним питанням і важливою частиною державної історичної політики. В Україні ж тривалий час залишалася переважно регіональною темою, пов’язаною насамперед із Волинню та Галичиною. Ця відмінність значною мірою пояснює, чому Київ і Варшава по-різному сприймають значення Волинської трагедії в сучасних двосторонніх відносинах.
Примирення не було безперервним процесом. У різні роки між країнами виникали суперечки навколо пам’ятників, історичних оцінок, ексгумацій і місць поховань. У 2017 році Україна запровадила мораторій на польські пошукові роботи після актів вандалізму щодо українських меморіалів у Польщі. Наприкінці 2024 року Київ і Варшава домовилися про відновлення пошуково-ексгумаційних робіт, що стало важливим кроком до відновлення діалогу.
Однак історичні суперечки повністю не зникли. Уже за кілька років тема Волині знову повернулася до центру політичних дискусій між Києвом і Варшавою.
Чому тема Волині знову загострила відносини між Україною та Польщею
Наприкінці травня 2026 року тема Волині знову опинилася в центрі українсько-польських відносин. Поштовхом до нового загострення став указ президента Володимира Зеленського, яким одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ присвоїли почесне найменування «імені Героїв УПА». В Україні це рішення пояснювали вшануванням українського визвольного руху, однак у Польщі воно викликало різку критику, адже для значної частини польського суспільства УПА насамперед асоціюється з Волинською трагедією.
Однак нинішню кризу неможливо пояснити лише історичною пам’яттю. Вона розгортається в момент, коли польська політика вже дедалі більше орієнтується на парламентські вибори 2027 року. Для частини польських політиків тема України, безпеки та історичної пам’яті стала важливим елементом внутрішньополітичної боротьби.
Ще під час президентської кампанії Кароль Навроцький заявив, що не бачить Україну ні в НАТО, ні в Європейському Союзі, доки вона не візьме на себе відповідальність за Волинську трагедію. Він також критично оцінював домовленості Києва і Варшави щодо відновлення ексгумацій, заявивши, що поки не бачить підстав говорити про справжній прорив у цьому питанні.
Після указу Володимира Зеленського Навроцький назвав присвоєння українському підрозділу почесного найменування кроком, що суперечить процесу українсько-польського примирення. Згодом він позбавив Зеленського Ордена Білого Орла – найвищої державної нагороди Польщі, яку український президент отримав у 2023 році. У відповідь українські президенти одностайно повернули нагороду Польщі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як внутрішня політика Польщі впливає на польсько-українські відносини
Для Навроцького тема Волині стала не лише питанням історичної пам’яті, а й частиною його політичного позиціонування. Для значної частини консервативного й національно орієнтованого електорату ставлення до Волинської трагедії залишається одним із ключових критеріїв оцінки відносин з Україною. Саме тому історична тема, яка й без того залишається болючою для польського суспільства, дедалі частіше стає інструментом внутрішньої політичної боротьби.
Як Росія використовує Волинську трагедію для посилення напруги між Україною та Польщею
Історичні суперечки між Україною та Польщею існували задовго до російської агресії. Проте Кремль систематично використовує їх як інструмент інформаційної війни, намагаючись послабити підтримку України серед її європейських партнерів.
У спільному звіті Європейської служби зовнішніх дій та Центру протидії дезінформації зазначається, що Росія адаптує свої інформаційні кампанії до особливостей кожної країни ЄС. У Польщі одним із головних об’єктів маніпуляцій стала саме тема Волинської трагедії.
Автори звіту наголошують, що російські інформаційні операції не вигадують історичних конфліктів, а використовують реальні події й політичні рішення, подаючи їх у викривленому або неповному контексті. Зокрема, вони наводять приклад того, як рішення Польщі встановити 11 липня днем пам’яті жертв Волинської трагедії пов’язували із заявами польських політиків, логістичною допомогою Україні та законодавством про права громадян Польщі в Україні. Так створювалося хибне враження, ніби Варшава висуває Києву приховані політичні чи навіть територіальні вимоги.
Одним із характерних прийомів є так звана “мапаганда” – використання сфальсифікованих або маніпулятивних карт для підкріплення неправдивих тверджень. У звіті наведено приклад публікації, де стверджувалося, що на Волині нібито поширюють карти, які зображують регіон частиною Польщі, а місцеве населення готують до відокремлення від України. Жодних доказів цьому не існувало, однак візуальне оформлення мало створити ілюзію достовірності.
Ще один поширений метод – виривання з контексту заяв політиків. Російські інформаційні ресурси поєднують окремі висловлювання українських і європейських посадовців так, щоб створити враження глибоких суперечностей між Києвом і його партнерами. Аналогічний підхід застосовується й до теми Волині, коли історичні дискусії подають як доказ неминучого розриву українсько-польських відносин.
За даними українського Центру протидії дезінформації, російські спецслужби також готують окремі інформаційні операції навколо Волинської трагедії, зокрема із використанням сфальсифікованих архівних документів, мереж ботів та емоційно забарвленого контенту. Мета таких кампаній – посилити взаємну недовіру між українцями й поляками, знизити підтримку України в польському суспільстві та ускладнити співпрацю двох держав.
Водночас існування російських інформаційних операцій не скасовує необхідності відкритої розмови про Волинську трагедію. Навпаки, саме точне встановлення фактів, продовження роботи істориків, ексгумацій і взаємна повага до пам’яті жертв позбавляють інформаційні маніпуляції їхнього головного інструменту – можливості підміняти історію політично вигідними інтерпретаціями.
Чому діалог про Волинь залишається важливим
Волинська трагедія навряд чи перестане бути предметом суперечок найближчим часом. Понад вісім десятиліть потому історики продовжують досліджувати обставини подій, встановлювати кількість жертв, документувати місця поховань і проводити ексгумації, які дають змогу повернути загиблим імена та забезпечити їхнє гідне перепоховання.
Для України й Польщі це питання давно вийшло за межі історичної науки. Від того, чи зможуть обидві держави продовжити професійний діалог, залежить не лише осмислення спільного минулого, а й здатність зберегти довіру між двома країнами в час, коли їх об’єднують спільні безпекові виклики.
Саме тому спільні дослідження, відкриття архівів, пошукові роботи та ексгумації залишаються важливими не лише для встановлення історичних фактів, а й для того, щоб складні сторінки минулого не ставали інструментом політичних спекуляцій чи інформаційних маніпуляцій.
