Режисерка: Кетрін Біґелоу
Сценарій: Ной Оппенгейм
Оператор: Баррі Акройд
Монтаж: Кірк Бакстер
Музика: Фолькер Бертельманн
У ролях: Ідріс Ельба, Ребекка Ферґюсон, Джаред Гарріс, Трейсі Леттс, Ентоні Рамос, Грета Лі, Габріель Бассо, Джейсон Кларк
Виробництво: Netflix / First Light Pictures / Kingsgate Films
Тривалість: 112 хвилин
Рейтинг MPA: R
Коли тривога звучить насправді
«Будинок з динаміту» (A House of Dynamite, 2025) — найновіша робота Кетрін Біґелоу, першої жінки-режисерки, яка отримала «Оскар» за The Hurt Locker («Схованка болю»). Це не бойовик і не фільм-катастрофа. Біґелоу знову говорить про страх і контроль, але цього разу максимально стримано. Її картина — холодна політична симуляція останньої години цивілізації, коли кнопка вже натиснута, але ракета ще летить.
Сценарій Ноя Оппенгейма, автора Jackie і серіалу Zero Day, побудовано як експеримент. Історія запуску невідомої ракети, що наближається до США, розказана тричі — з різних точок зору. Дев’ятнадцять хвилин до можливого удару розтягуються на дві години екранного часу, і саме це сповільнення стає головним драматургічним прийомом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільми жахів як дзеркало суспільства: від монстрів до тривог сучасності
У першій частині події бачимо очима офіцерки ситуаційної кімнати Олівії Вокер (Ребекка Ферґюсон), у другій — генерала Броді (Трейсі Леттс), у третій — президента США Айкона (Ідріс Ельба). Здавалося б, така структура мала б нарощувати напругу, але повтори лише підкреслюють: коли страх стає процедурою, він втрачає сенс.
Бюрократія під звуки сирени
Фільм починається буденно: ранкова зміна на базі Форт-Грілі на Алясці, телефонні розмови, кава, короткі жарти. І раптом — сигнал про запуск ракети, курс на континентальні США. З цього моменту час стискається.
Біґелоу режисує першу половину з властивою їй точністю: без хаосу, лише темп і дисципліна кадру. Оператор Баррі Акройд, її постійний співавтор ще з The Hurt Locker, створює відчуття документальної присутності — камера рухається за героями, мов під час прямого ефіру.
Коли дія переноситься до Вашингтона, ритм змінюється: дзвінки, накази, короткі фрази. Біґелоу показує страх не через паніку, а через мовчання — у поглядах, де звичка діяти за протоколом переважає емоцію.
Ребекка Ферґюсон дає фільму людський масштаб. Її Вокер — офіцерка, яка тримається за логіку, щоб не піддатися страху. Вона не має права на емоції, але в кожній паузі вони проступають. Ідріс Ельба в ролі президента Айкона демонструє контроль, проте його персонаж радше символ влади, ніж реальна людина. Джаред Гарріс як міністр оборони додає глибини — у його стриманих репліках звучить розуміння, що будь-яке рішення може стати фатальним.
Другорядні актори — Трейсі Леттс, Габріель Бассо, Грета Лі — працюють точно й лаконічно. Біґелоу не залишає місця для імпровізації: кожна інтонація підпорядкована ритму.
Музику до фільму створив Фолькер Бертельманн, лауреат «Оскара» за All Quiet on the Western Front. Його партитура побудована на низьких частотах і рівномірному ритмі, схожому на серцебиття. Саундтрек не підсилює драматичні сцени, а створює постійне відчуття тривоги — ніби напруга не зникає навіть у тиші.
У поєднанні з уривчастим монтажем Кірка Бакстера та холодною палітрою Акройда це формує відчуття, що страх став частиною простору.
Американська тривога у глобальному контексті
Коли «Будинок з динаміту» вийшов на Netflix, світ уже жив у новій реальності ядерної непевності. США заявляють про намір модернізувати та випробовувати елементи ядерного арсеналу, тоді як Росія вже третій рік використовує риторику ядерного шантажу, погрожуючи Україні та Заходу.
«Годинник Судного дня» Bulletin of the Atomic Scientists у 2025 році знову залишився на позначці 89 секунд до півночі — найвищому рівні глобальної загрози за всю історію. Біґелоу знімає не про умовну Америку, а про стан світу, де тривога стала універсальною мовою. Для українців, які щодня чують сирени, ця напруга — не метафора.
Кіно без катарсису
Сценарій Оппенгейма вражає точністю, але втрачає динаміку. Надмір технічних термінів і повторювана структура приглушують емоційність. Діалоги наповнені акронімами: GBI, EKV, STRATCOM. Цей рівень деталізації дає достовірність, але водночас позбавляє фільм драматичного пульсу. Коли глядач уже втягнувся в ритм першої частини, друга і третя перетворюються на варіації однієї й тієї самої сцени.
Та попри холодність тексту, Біґелоу утримує глядача — монтаж і музика створюють відчуття, що світ стискається до точки вибуху, який так і не настає.
Фільм завершується без розв’язки. Ракета може не впасти, але тривога вже відбулася. Це свідоме рішення: у світі, де страх став буденністю, а катарсис — розкіш.
Переваги та недоліки
Переваги:
– Сильний початок і точна режисура Біґелоу;
– Візуальний реалізм Баррі Акройда і нервовий монтаж Кірка Бакстера;
– Ребекка Ферґюсон — єдиний по-справжньому емоційний центр фільму;
– Звукова партитура Бертельманна, що створює фізичне відчуття тривоги;
– Актуальність теми на тлі реальних ядерних загроз.
Недоліки:
– Повторювана структура сценарію, що знижує напругу;
– Слабка драматургічна мотивація чоловічих персонажів;
– Відсутність емоційного завершення;
– Холодна дистанційність, яка унеможливлює співпереживання.
Підсумок
«Будинок з динаміту» — стриманий, технічно бездоганний трилер, у якому глобальний страх набуває форми протоколу. Біґелоу не прагне видовищ, її цікавить механізм очікування: як виглядає кінець світу, якщо спостерігати його на екрані радара.
Фільм говорить про Америку, але резонує з усім світом, що живе у ритмі тривог. Його холодна точність може видатися відстороненою, проте саме ця дистанція робить його чесним. У 2025 році, коли страх знову став спільним досвідом, Біґелоу пропонує не катарсис, а уважне спостереження — і, можливо, це найчесніший спосіб говорити про наш час.
Оцінка: 6/10
