Перші «Голодні ігри» запам’яталися не лише жорстокими випробуваннями на арені. За смертельними пастками стояли історії людей, яких Капітолій змушував убивати одне одного заради розваги. Ми бачили, як страх впливає на їхні рішення, руйнує довіру й змушує переступати власні моральні межі. «Голодні ігри: Світанок перед Жнивами» повертають нас у знайомий світ, але цього разу за красивими декораціями майже губляться самі герої.
Режисер Френсіс Лоуренс екранізував однойменний роман Сюзанни Коллінз про молодість Геймітча Абернаті, майбутнього наставника Катніс Евердін. Події розгортаються за 24 роки до оригінальних фільмів, під час 50-х Голодних ігор, коли Капітолій подвоює кількість учасників до 48. Серед них опиняється шістнадцятирічний Геймітч (Джозеф Зада), якому згодом судилося стати цинічним і розчарованим чоловіком у виконанні Вуді Гаррельсона.
Історія могла стати сильною психологічною драмою. Порівняно з «Баладою про співочих пташок і змій» (2023) новий приквел виглядає переконливіше, а подекуди навіть нагадує, за що ми свого часу полюбили франшизу. Та за понад дві з половиною години фільм знаходить час на політичні інтриги, численні промови й видовищні смерті, але так і не змушує по-справжньому переживати за більшість своїх персонажів.
Explainer розповідає, чому історія молодого Геймітча не дотягує до оригінальних «Голодних ігор», що вдалося творцям приквелу та чому навіть сильний акторський склад не зміг урятувати фільм.
Красива арена, на якій загубилися самі Голодні ігри
Арена 50-х Голодних ігор нагадує казковий сад. Зелені галявини, квіти, прозорі струмки й екзотичні тварини створюють мальовничий пейзаж, за яким приховуються смертельні пастки. Отруйна вода, небезпечні метелики та хижі кролики демонструють фантазію організаторів, здатних перетворити навіть найкрасивіше місце на знаряддя вбивства.
Та складається враження, що режисер захопився декораціями більше, ніж персонажами. На арені постійно хтось гине, але більшість цих смертей не викликає жодних емоцій. Ми майже нічого не знаємо про інших трибутів, їхні стосунки та мотиви, тож і перейматися їхньою долею складно.
В оригінальних «Голодних іграх» напруга трималася на психології учасників. Катніс доводилося вирішувати, кому довіряти, кого рятувати й наскільки далеко вона готова зайти заради виживання. Кожен союз міг закінчитися зрадою. Натомість Геймітч переважно переходить від однієї небезпеки до іншої, а його суперники з’являються і зникають, так і не ставши повноцінними персонажами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільми 2026 року: від культових франшиз до авторського кіно
Особливо непереконливо виглядає спроба знищити арену зсередини. Геймітч задумує небезпечну операцію проти системи, яка контролює кожен його крок, але здійснити задум виявляється напрочуд легко. Зустріч з Ампертом, союзником із третього округу, який допомагає йому з вибухівкою, відбувається настільки вчасно, що мимоволі починаєш сумніватися в правдоподібності подій. Сценаристи надто часто підлаштовують обставини під потреби героя, позбавляючи його дії необхідної напруги.
Не допомагає й нерівномірний темп. Першу частину фільму перевантажили промовами та поясненнями жорстокості Капітолія, хоча правила цього світу глядачам давно відомі. Коли ж починаються самі Ігри, події розвиваються так стрімко, що стосунки між учасниками майже не встигають розкритися. Попри тривалий хронометраж, фільм залишає дивне відчуття поспіху. На чергову промову президента Сноу час знаходиться, а на психологію людей, які мають убивати одне одного, вже ні.
Чому важко повірити в перетворення Геймітча Абернаті
Геймітч Абернаті у виконанні Вуді Гаррельсона був одним із найцікавіших персонажів оригінальних «Голодних ігор». Цинічний, саркастичний, майже постійно п’яний, він давно втратив ілюзії щодо світу. Водночас за його грубістю приховувався уважний наставник, здатний прив’язуватися до людей, хоча кожна нова прив’язаність означала ризик знову когось втратити.
У приквелі Джозеф Зада грає зовсім іншого Геймітча: життєрадісного шістнадцятирічного хлопця, який любить свою дівчину Ленор, піклується про родину й відкрито виступає проти Капітолія. Актор переконливий у цій ролі. Його герой щирий, запальний, часом надто самовпевнений. І цілком природно, що після пережитого на арені він уже не буде колишнім.

Проблема в тому, що найважливіше перетворення Геймітча сценаристи залишили на останні хвилини фільму. Після повернення додому він дізнається про загибель матері й молодшого брата, а згодом втрачає і Ленор. Ці трагедії мали б поступово змінити його ставлення до світу. Натомість хлопець, який щойно намагався протистояти системі, майже миттєво перетворюється на зневіреного самітника, що шукає забуття в алкоголі.
Особливо шкода, що фільм майже не досліджує почуття провини переможця. Геймітч вижив там, де загинули десятки інших підлітків, але перемога не врятувала його близьких. Тут можна було б показати, як поступово руйнується його довіра до людей, як страх нових втрат змушує відмовлятися від стосунків і ховатися за цинізмом.
Причини його відчаю зрозумілі, але я так і не повірила, що юнак у виконанні Джозефа Зади перетвориться на того самого Геймітча, якого зіграв Гаррельсон. Сценарій надто поспішає довести персонажа до знайомого нам стану, пропускаючи найцікавішу частину його історії.
Ленор Дав: кохана, яка існує заради страждань Геймітча
Ленор Дав Берд у виконанні Вітні Пік спочатку здається цікавою персонажкою. Вона відкрито виступає проти Капітолія, обурюється жорстокістю Голодних ігор і не боїться порушувати правила. Та щойно Геймітч потрапляє на арену, дівчина майже зникає з історії.
Їхні стосунки подають як велике кохання, заради якого герой мусить вижити й повернутися додому. Але чого прагне сама Ленор, як переживає розлуку та чим займається без Геймітча, ми майже не знаємо. Вітні Пік переконлива в цій ролі, між акторами відчувається ніжність, проте сценарій не дає її персонажці достатньо простору.

Ленор поступово перетворюється на типову для масової культури жінку-функцію, чиє призначення полягає в тому, щоб надихати чоловіка, підтримувати його, а в потрібний момент померти й надати його історії трагізму.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Джеймс Бонд і жіноче «ні»: як бондіана переосмислювала чоловічу привабливість
Після повернення Геймітча до 12-го округу закохані нарешті зустрічаються на галявині. Ленор дістає улюблені цукерки, які виявляються отруєними. Так Капітолій карає переможця, позбавляючи його останньої близької людини. Задум зрозумілий, але постановка здалася мені напрочуд штучною. Надто вчасна зустріч, отруєні солодощі, останні слова коханої. Сценаристи настільки наполегливо намагаються викликати співчуття, що досягають протилежного ефекту.
Зізнаюся, саме під час цієї сцени я відвела погляд від екрана й почала дивитися в телефон. Смерть Ленор виглядала настільки передбачуваною та переграною, що замість співчуття викликала роздратування. Особливо після загибелі матері й молодшого брата Геймітча.
Прикро ще й тому, що Ленор належить до музичної спільноти Кові, пов’язаної з Люсі Ґрей Берд із «Балади про співочих пташок і змій». Її непокора могла б стати повноцінною сюжетною лінією. На відміну від Катніс, яка в оригінальних фільмах самостійно ухвалювала рішення й впливала на перебіг подій, Ленор майже позбавлена власної історії. Зрештою, від її переконань і характеру залишається лише трагічне кохання, покликане пояснити біль головного героя.
Рейф Файнс, Ель Феннінг і зірковий каст, який не врятував фільм
Акторський склад — одна з небагатьох речей, за які «Світанок перед Жнивами» справді хочеться похвалити. Рейф Файнс, Ель Феннінг, Джессі Племонс, Кіран Калкін і Гленн Клоуз часом привертають більше уваги, ніж головна історія, хоча далеко не всім сценарій дає можливість розкритися.
Найбільше мені сподобався Рейф Файнс у ролі президента Коріолана Сноу. Із сивим волоссям, що нагадує напудрену перуку, та застиглим виразом обличчя він схожий на Джорджа Вашингтона, у якому змішалися Волдеморт і Амон Ґет зі «Списку Шиндлера». Особливо моторошно спостерігати, наскільки буденно його персонаж сприймає чужі страждання.

Порівняння з Дональдом Сазерлендом, який грав Сноу в оригінальних фільмах, неминуче. Його диктатор міг усміхатися співрозмовнику, поки вирішував його долю, і ця ввічливість лякала більше за погрози. Файнс створив іншого Сноу — холоднішого, відстороненішого й майже позбавленого людського тепла. Він не намагається копіювати Сазерленда, але виглядає не менш небезпечним.
Ель Феннінг вдало перевтілилася в молоду Еффі Трінкет, яку раніше грала Елізабет Бенкс. Її героїня ще не стала манірною представницею Капітолія, знайомою нам за оригінальними «Голодними іграми». Вона енергійна, трохи наївна, захоплена модою. Феннінг зберігає впізнавані інтонації Еффі, додаючи їй юнацької безпосередності. Шкода лише, що її екранного часу так мало.

Джессі Племонс переконливий у ролі молодого Плутарха Гевенсбі, чиї справжні наміри складно розпізнати за зовнішньою незворушністю. Кіран Калкін у ролі Цезаря Флікермана та Гленн Клоуз, яка грає Друзіллу Сікл, додають історії властивої Капітолію гротескності. Їхня гра часом здається перебільшеною, але для суспільства, яке перетворило вбивства дітей на розвагу, така карикатурність цілком доречна.

Шанувальникам франшизи напевно сподобається й поява молодших версій знайомих персонажів. Щоправда, деякі з них потрібні переважно для того, щоб глядачі впізнали улюблених героїв. Особливо помітною ця ставка на ностальгію стає у фіналі, коли на екрані знову з’являються Вуді Гаррельсон, Дженніфер Лоуренс і Джош Гатчерсон.
Побачити їх разом, звісно, приємно. Проте ця сцена здалася мені спробою викликати емоції, яких новій історії не вдалося досягти самостійно. Повернення зірок оригінальних «Голодних ігор» виглядає радше сценарною милицею, ніж необхідним завершенням фільму. На кілька хвилин ностальгія спрацьовує, але водночас нагадує, наскільки переконливішими були персонажі в перших частинах франшизи.
Голодні ігри ще не стали ідеальним шоу: що вдалося новому приквелу
Одна з найцікавіших деталей «Світанку перед Жнивами» — можливість побачити Голодні ігри в часи, коли Капітолій ще не навчився бездоганно організовувати своє криваве шоу. На відміну від турнірів за участю Катніс Евердін, де організатори контролювали майже кожен крок учасників, 50-ті Ігри досі супроводжуються прорахунками. І, зізнаюся, спостерігати за цими провалами часом цікавіше, ніж за самими змаганнями.
Показовою стає сцена параду трибутів, коли налякані феєрверками коні виходять з-під контролю. Урочиста церемонія закінчується трагедією, а організатори замість пояснень просто прибирають незручні кадри з телевізійної трансляції. Глядачі Панему отримують відредаговану версію подій, у якій Капітолій, як завжди, бездоганний.
Ця недосконалість системи робить приквел цікавішим за звичайне повернення до знайомого світу. Особливо коли до роботи береться молодий Плутарх Гевенсбі, здатний змінювати відзнятий матеріал на користь влади. Капітолій контролює життя учасників, але не менш ретельно стежить за тим, що громадяни дізнаються про їхню смерть.
Мені сподобалася й ретроестетика телевізійного виробництва. Старі монітори, камери, оформлення студій і костюми створюють відчуття подорожі в минуле, хоча події розгортаються у вигаданому майбутньому. Цей своєрідний рух назад дозволяє побачити, як поступово вдосконалювалася машина пропаганди, яку ми знаємо за оригінальними фільмами.

Шкода лише, що режисер не приділив цій темі більше уваги. Ми майже не бачимо звичайних глядачів, які стежать за Іграми, не підозрюючи, наскільки ретельно для них редагують реальність. Було б цікаво побачити, як на трансляції реагують жителі різних округів і чи помічають вони суперечності. Адже маніпулювання аудиторією — чи не найцікавіша складова Голодних ігор, яку новий фільм лише побіжно зачіпає.
Чи залишилося в «Голодних іграх» те, за що ми їх полюбили
В оригінальних «Голодних іграх» глядач опинявся в незручному становищі. Ми співчували Катніс та іншим трибутам, боялися за їхні життя, але водночас із цікавістю чекали на наступне випробування. І поступово помічали, наскільки легко самим захопитися видовищем, яке було розвагою для жителів Капітолія.
«Світанок перед Жнивами» міг повернути це відчуття, адже історія Геймітча давала для цього достатньо підстав. Натомість жорстокість тут надто часто стає черговою ефектною сценою. Ми розуміємо, що герой пережив страшні втрати, але його біль майже не відчувається. Сценаристи так поспішають до наступної трагедії, що не залишають глядачеві часу пережити попередню.
У цьому й полягає найбільша іронія: франшиза, яка починалася з критики перетворення чужого страждання на розвагу, тепер сама дедалі охочіше користується цією формулою. Після перегляду я краще пам’ятаю красиву арену та акторські роботи, ніж долі персонажів, за якими спостерігала понад дві з половиною години.
Новий приквел залишив по собі радше бажання передивитися оригінальні «Голодні ігри», ніж повернутися до історії Геймітча. І, мабуть, це найприкріше для фільму, який мав пояснити, чому цей персонаж став таким, яким ми його полюбили.
Моя оцінка — 5 із 10.
