Республіканська партія США підходить до проміжних виборів 3 листопада 2026 року, контролюючи Білий дім і обидві палати Конгресу. За президентства Дональда Трампа її політику дедалі більше визначають жорсткі імміграційні обмеження, економічний протекціонізм і гасло «Америка передусім».
Партія, яку сьогодні очолює Трамп, виникла в середині XIX століття з руху проти поширення рабства на нові американські території. Відтоді республіканці неодноразово змінювали свої політичні пріоритети та виборчу базу. На це впливали війни, економічні кризи, боротьба за громадянські права й суперечки про те, якою має бути роль держави в житті американців.
Explainer розповідає, як змінювалася Республіканська партія від Авраама Лінкольна до Дональда Трампа, чому американські консерватори стали її головною опорою та як ця історія пояснює сучасну політику США.
Як виникла Республіканська партія США
20 березня 1854 року в школі містечка Ріпон у штаті Вісконсин зібралися представники різних політичних сил. Їх об’єднало обурення законопроєктом, який дозволяв поширення рабства на нові території США. Учасники зустрічі домовилися про необхідність створення нової партії. Згодом цю подію назвуть одним із моментів народження Республіканської партії.
На той час рабство залишалося законним у рабовласницьких штатах, а його поширення на захід обмежував Міссурійський компроміс 1820 року. Він забороняв рабство на більшості територій, придбаних у Франції, на північ від паралелі 36°30′. Винятком став Міссурі. Домовленість мала зберегти політичну рівновагу між вільними та рабовласницькими штатами: кожен новий штат отримував двох сенаторів і впливав на розподіл сил у Конгресі.
У 1854 році сенатор-демократ Стівен Дуглас запропонував створити дві нові території – Канзас і Небраску, жителі яких мали самостійно вирішувати, чи дозволяти рабство. Закон Канзас – Небраска скасував обмеження Міссурійського компромісу, відкривши можливість запровадити рабство там, де раніше воно було заборонене. 30 травня 1854 року документ набув чинності.
Суперечка остаточно розколола Партію вігів, яка разом із демократами домінувала в американській політиці. Частина її членів об’єдналася з противниками нового закону серед демократів і колишніми прихильниками Партії вільної землі (Free Soil Party).
Головною вимогою нових республіканців було припинити територіальне розширення рабства. Водночас вони не мали єдиної позиції щодо його негайного скасування або расової рівності. Одні вважали рабство моральним злом, інші захищали інтереси вільних фермерів і найманих працівників, які побоювалися конкуренції з рабовласницьким господарством. Спільним противником для них була політична влада рабовласницької еліти Півдня.
Упродовж весни та літа 1854 року республіканські об’єднання виникали в різних північних штатах. 6 липня в Джексоні, штат Мічиган, відбувся великий з’їзд просто неба, серед дубів. Учасники ухвалили партійну платформу та висунули кандидатів на вибори штату.
Уже 1856 року республіканці взяли участь у президентських виборах. Їхнім кандидатом став дослідник американського Заходу й колишній сенатор Джон Фремонт. Він програв демократу Джеймсу Б’юкенену, але переміг в одинадцяти північних штатах і здобув третину голосів виборців по всій країні.
Республіканці довели, що можуть претендувати на президентство, спираючись переважно на підтримку Півночі. На наступних виборах 1860 року їхнім кандидатом стане Авраам Лінкольн.
Авраам Лінкольн і Громадянська війна: як республіканці скасували рабство
На президентських виборах 1860 року Авраам Лінкольн отримав менш ніж 40% голосів виборців, проте здобув переконливу більшість у Колегії виборників. Йому допоміг розкол Демократичної партії, яка через суперечки про рабство висунула двох кандидатів: Стівена Дугласа від північного крила та Джона Брекінріджа від південного. Лінкольн переміг завдяки підтримці Півночі, тоді як у більшості південних штатів його імені навіть не було у виборчих бюлетенях.
Для рабовласницької еліти Півдня прихід республіканця до Білого дому став загрозою. Хоча Лінкольн не обіцяв скасувати рабство там, де воно вже існувало, його противники побоювалися, що заборона поширювати його на нові території поступово послабить рабовласницьку систему.
20 грудня 1860 року Південна Кароліна першою оголосила про вихід зі складу США. До інавгурації Лінкольна в березні 1861 року її приклад наслідували ще шість штатів, які утворили Конфедеративні Штати Америки. 12 квітня війська Конфедерації відкрили вогонь по федеральному форту Самтер біля Чарлстона. Так почалася Громадянська війна. Згодом до Конфедерації приєдналися ще чотири штати.
Спочатку Лінкольн прагнув насамперед зберегти Союз. Помірковані республіканці побоювалися, що скасування рабства відштовхне прикордонні рабовласницькі штати, які залишилися в США, тоді як радикальне крило партії вимагало звільнення поневолених людей.
Перебіг війни змінював ці розрахунки. Рабська праця підтримувала господарство Конфедерації, а поневолені люди дедалі частіше тікали до військ Півночі. Їхнє звільнення могло послабити здатність південних штатів продовжувати війну.
1 січня 1863 року Лінкольн видав Прокламацію про звільнення рабів. Вона оголошувала вільними поневолених людей на територіях, що перебували в стані повстання проти федерального уряду, але не скасовувала рабство в усіх США. Документ не поширювався на прикордонні рабовласницькі штати, які зберегли вірність Союзу, та окремі території Конфедерації, вже зайняті федеральними військами.
Реальне звільнення залежало від просування армії Півночі. Прокламація також відкрила шлях до ширшого залучення темношкірих американців на військову службу. До завершення війни в армії та флоті Союзу служили майже 200 тисяч темношкірих солдатів і моряків. Боротьба за збереження держави перетворювалася також на боротьбу за скасування рабства.
У січні 1865 року Конгрес схвалив 13-ту поправку до Конституції, яка забороняла рабство на всій території США, залишивши виняток для примусової праці як покарання за злочин. Лінкольн підтримував її ухвалення, але не дожив до ратифікації. 14 квітня 1865 року, через п’ять днів після капітуляції головної армії Конфедерації, президента смертельно поранив прихильник південців Джон Вілкс Бут у вашингтонському театрі Форда. Поправку ратифікували в грудні.
Після війни США мали повернути колишні конфедеративні штати до складу Союзу та визначити правове становище мільйонів звільнених людей. Цей період отримав назву Реконструкції.
Наступник Лінкольна, демократ Ендрю Джонсон, виступав за швидке відновлення південних штатів із м’якими умовами для колишніх прихильників Конфедерації. Там почали ухвалювати так звані Чорні кодекси – закони, які обмежували свободу пересування, трудові права та інші можливості колишніх рабів. Це спричинило конфлікт між президентом і республіканською більшістю в Конгресі.
У 1866 році радикальні республіканці домоглися ухвалення Закону про громадянські права всупереч президентському вето. Згодом Конгрес забезпечив ухвалення двох конституційних поправок, які змінили правовий статус темношкірих американців. 14-та поправка, ратифікована 1868 року, закріпила громадянство за народженням і рівний захист законом. 15-та, ратифікована 1870 року, заборонила обмежувати виборчі права громадян через расу, колір шкіри чи попереднє перебування в рабстві. Водночас жінки не отримали загального конституційного права голосу.
За підтримки федеральної влади темношкірі американці почали брати участь у виборах, обіймати посади в законодавчих зборах штатів і Конгресі. Проте ці зміни викликали спротив прихильників переваги білої раси. Озброєні угруповання, зокрема Ку-клукс-клан, залякували та вбивали темношкірих виборців і республіканських активістів.
У 1877 році Реконструкція завершилася. Федеральні війська перестали підтримувати останні республіканські уряди південних штатів, а владу в регіоні зосередили білі демократи. Вони поступово позбавляли темношкірих американців виборчих прав і запроваджували дискримінаційні закони.
Конституційні гарантії залишилися чинними, але федеральна влада дедалі менше забезпечувала їх виконання. Тим часом увага республіканського керівництва зміщувалася до економічних інтересів промислової Півночі.
Як республіканці стали партією промислової Америки
10 травня 1869 року в штаті Юта будівельники забили останній костиль першої трансконтинентальної залізниці США. Компанії Union Pacific і Central Pacific з’єднали свої колії, скоротивши подорож між східною та західною частинами країни з кількох місяців до кількох днів.
Будівництво підтримував федеральний уряд. Ще 1862 року за президентства Лінкольна Конгрес ухвалив Закон про Тихоокеанську залізницю, який передбачав державні позики та передачу земель залізничним компаніям. Така політика прискорювала господарське освоєння Заходу, водночас сприяючи витісненню корінних народів із їхніх земель.
Підтримка підприємництва та промисловості стала одним із головних напрямів республіканської економічної політики. Партія виступала за розвиток інфраструктури й високі імпортні мита, які захищали американських виробників від іноземної конкуренції.
У наступні десятиліття США швидко перетворювалися на індустріальну державу. Розвивалися металургія, залізниці та нафтова промисловість. Цей період назвали Позолоченою добою (Gilded Age) – часом стрімкого економічного зростання, яке супроводжувалося нерівністю, корупцією та посиленням впливу великих корпорацій.
Республіканці дедалі тісніше пов’язувалися з промисловцями, банкірами та залізничними підприємцями Півночі, хоча зберігали підтримку серед фермерів, ветеранів армії Союзу й частини міських робітників.
Промислове зростання супроводжувалося трудовими конфліктами. У 1877 році скорочення зарплат спричинило масштабний страйк залізничників. Протести охопили кілька штатів і призвели до сутичок із загиблими. Президент-республіканець Резерфорд Гейз направив федеральні війська для відновлення порядку.
Водночас концентрація економічної влади викликала суперечки серед самих республіканців. У 1890 році президент Бенджамін Гаррісон підписав антимонопольний закон Шермана, який забороняв угоди та об’єднання компаній, що незаконно обмежували торгівлю. Спочатку закон застосовували обмежено, але згодом він став важливим інструментом боротьби з монополіями.
На президентських виборах 1896 року економічні суперечності вийшли на перший план. Республіканець Вільям Мак-Кінлі підтримував високі мита й золотий стандарт, за якого вартість долара була прив’язана до золота. Його суперник, демократ Вільям Дженнінгс Браян, виступав за ширше використання срібла в грошовому обігу, сподіваючись полегшити становище фермерів і боржників.
Кампанію Мак-Кінлі організовував підприємець Марк Ганна, який залучив значні пожертви від банкірів і промисловців. Поки Браян виступав на мітингах по всій країні, Мак-Кінлі приймав делегації виборців біля власного будинку в Огайо.
Перемога Мак-Кінлі закріпила за республіканцями репутацію партії великого бізнесу та захисту американських виробників. Проте посилення корпорацій викликало дедалі більше невдоволення. На початку XX століття серед республіканців зросла підтримка реформаторів, які вимагали обмежити владу монополій. Одним із них був Теодор Рузвельт.
Теодор Рузвельт і боротьба за майбутнє Республіканської партії
14 жовтня 1912 року в Мілвокі чоловік із натовпу вистрілив у колишнього президента США Теодора Рузвельта. Куля пробила складений рукопис промови та металевий футляр для окулярів у його нагрудній кишені. Попри поранення, Рузвельт виступав перед виборцями понад годину й лише потім погодився поїхати до лікарні. Того року він намагався повернутися до Білого дому, балотуючись уже проти власної Республіканської партії.
Рузвельт став президентом у вересні 1901 року після вбивства Вільяма Мак-Кінлі. На той час великі корпорації контролювали значну частину американської економіки, а трести – об’єднання компаній – могли обмежувати конкуренцію та диктувати ціни.
Рузвельт вважав, що федеральний уряд повинен стримувати зловживання великого бізнесу, хоча визнавав роль корпорацій у розвитку промисловості. У 1902 році його адміністрація подала антимонопольний позов проти залізничного холдингу Northern Securities, пов’язаного з фінансистом Джоном Пірпонтом Морганом. Через два роки Верховний суд постановив ліквідувати об’єднання.
Того самого року Рузвельт втрутився у страйк майже 150 тисяч шахтарів Пенсильванії, які вимагали підвищення зарплат і скорочення робочого дня. Через загрозу дефіциту вугілля напередодні зими президент запросив представників робітників і власників копалень до Білого дому. Зрештою сторони погодилися на арбітраж.
Свій політичний підхід Рузвельт називав Square Deal – «Справедливою угодою». Держава мала захищати суспільство від зловживань корпорацій і виступати посередником у трудових конфліктах. У 1906 році президент підписав закон Гепберна, який посилив контроль над залізничними тарифами. Тоді ж ухвалили закони про перевірку м’ясної продукції та безпечність харчових продуктів і ліків. Адміністрація також розширювала охорону природних територій.
Реформи загострили суперечності між прогресивним і консервативним крилами республіканців. Перші вимагали активнішого державного регулювання, другі побоювалися надмірного посилення федеральної влади. У 1908 році Рузвельт підтримав кандидатуру свого соратника Вільяма Говарда Тафта, який переміг на президентських виборах.
Однак відносини між ними погіршилися. Тафт підтримав тарифний закон 1909 року, який розчарував прихильників зниження мит, і став на бік міністра внутрішніх справ Річарда Баллінджера в суперечці щодо управління державними землями. Прогресивні республіканці звинувачували президента у відступі від реформ.
Водночас Тафт не відмовився від боротьби з монополіями: за його президентства Міністерство юстиції порушило більше антимонопольних справ, ніж за Рузвельта. Розбіжності між політиками стосувалися також методів регулювання: Тафт покладався переважно на суди й законодавство, тоді як Рузвельт виступав за активнішу роль президента.
У 1912 році Рузвельт вирішив знову балотуватися, але на республіканському з’їзді більшість делегатів підтримала Тафта. Після поразки колишній президент створив Прогресивну партію, відому як Bull Moose Party – Партія лося. Її програма передбачала посилення контролю за корпораціями, заборону дитячої праці, соціальне страхування та виборчі права для жінок.
Розкол коштував республіканцям президентства. Рузвельт отримав 27,4% голосів, Тафт – 23,2%, а перемогу здобув демократ Вудро Вільсон із 41,8%. Він отримав 435 із 531 голосу Колегії виборників.
Прогресивна партія проіснувала недовго, а частина її прихильників повернулася до республіканців. Проте суперечка щодо ролі держави залишилася. Після повернення до Білого дому в 1921 році республіканці зосередилися на зниженні податків, підтримці підприємництва та обмеженні державного регулювання.
Велика депресія: як республіканці втратили довіру американців
Улітку 1932 року тисячі ветеранів Першої світової війни розбили наметові табори у Вашингтоні. Багато хто залишився без роботи й вимагав достроково виплатити гроші, обіцяні державою за військову службу. Конгрес відхилив відповідний законопроєкт, але частина протестувальників відмовилася залишати столицю. 28 липня федеральні війська під командуванням генерала Дугласа Макартура розігнали ветеранів, застосувавши сльозогінний газ і спаливши їхні тимчасові помешкання.
Ці події підірвали позиції президента-республіканця Герберта Гувера напередодні виборів. Ще чотири роки тому він здобув переконливу перемогу, а його партія уособлювала економічне процвітання США.
Республіканці повернулися до Білого дому 1920 року, коли президентом обрали Воррена Гардінга. Після його смерті владу перебрав Калвін Кулідж. Їхня економічна політика передбачала зниження податків, підтримку підприємництва, високі імпортні мита та обмеження державного регулювання.
Упродовж 1920-х років промислове виробництво зростало, автомобілі та побутова техніка ставали доступнішими, а компанії розширювали продаж товарів у кредит. Фондовий ринок приваблював нових інвесторів. Однак добробут розподілявся нерівномірно: фермери потерпали від низьких цін на продукцію, а купівля акцій за позичені гроші посилювала фінансові ризики.
У березні 1929 року президентом став Гувер, колишній міністр торгівлі з репутацією здібного адміністратора. Восени фондовий ринок обвалився. 28 і 29 жовтня, у Чорний понеділок і Чорний вівторок, індекс Dow Jones втратив приблизно 13% і 12% відповідно.
Біржовий крах поглибив економічний спад, який переріс у Велику депресію. Банківські банкрутства, скорочення виробництва та грошової маси посилювали кризу. Люди втрачали заощадження й роботу, підприємства закривалися. До 1933 року безробіття у США сягнуло приблизно 25%.
Спочатку Гувер покладався переважно на співпрацю з підприємцями, благодійними організаціями та місцевою владою. Він закликав компанії зберігати зарплати й підтримував громадські роботи, але побоювався, що масштабна федеральна допомога створить залежність громадян від держави.
У 1930 році президент підписав закон Смута – Гоулі, який підвищив імпортні мита. Торговельні партнери США відповіли власними обмеженнями, що погіршило умови міжнародної торгівлі та ускладнило економічне відновлення.
Згодом Гувер перейшов до активнішого державного втручання. У 1932 році його адміністрація створила Реконструкційну фінансову корпорацію (Reconstruction Finance Corporation), яка надавала екстрені кредити банкам, залізничним компаніям та іншим установам. Президент також погодив додаткове фінансування громадських робіт і допомоги безробітним через уряди штатів. Проте цих заходів виявилося недостатньо, щоб зупинити кризу.
На президентських виборах 1932 року Гувер зазнав поразки. Демократ Франклін Делано Рузвельт отримав 57,4% голосів виборців і переміг у 42 штатах.
Рузвельт запропонував американцям New Deal – Новий курс. Його адміністрація реформувала банківську систему, запровадила федеральні програми зайнятості та допомоги населенню. Закон про соціальне забезпечення 1935 року заклав основу федеральної системи пенсійного страхування й допомоги безробітним.
Новий курс не завершив Велику депресію, але змінив роль федеральної влади в економіці та соціальному захисті. Демократи здобували підтримку промислових робітників, профспілок, фермерів і дедалі більшої кількості темношкірих американців.
Серед республіканців посилилися суперечки: консерватори виступали проти розширення державних повноважень, тоді як помірковані політики визнавали необхідність частини реформ. На виборах 1936 року республіканський кандидат Альф Лендон програв Рузвельту, перемігши лише у двох штатах. Партія надовго втратила колишні позиції й мусила шукати новий підхід до економічної та соціальної політики.
Як республіканці стали консервативною партією
У вересні 1957 року дев’ятеро темношкірих підлітків намагалися потрапити до Центральної середньої школи міста Літл-Рок в Арканзасі. Верховний суд США ще 1954 року визнав расову сегрегацію в державних школах неконституційною. Проте губернатор Арканзасу, демократ Орвал Фобус, наказав Національній гвардії не пропускати учнів. Біля школи збиралися натовпи противників десегрегації, які погрожували дітям.
Президент-республіканець Дуайт Ейзенхауер спочатку намагався врегулювати конфлікт переговорами. Коли це не допомогло, він підпорядкував Національну гвардію Арканзасу федеральній владі й направив військових 101-ї повітрянодесантної дивізії. 25 вересня солдати супроводили школярів до класів. Ейзенхауер обережно ставився до примусової десегрегації, але вважав, що рішення Верховного суду повинні виконуватися.
Ейзенхауер представляв помірковане крило Республіканської партії, усередині якої після Другої світової війни загострилася суперечка щодо ролі держави. Консерватори вимагали скорочення федеральних повноважень, тоді як помірковані республіканці визнавали необхідність основних соціальних програм Нового курсу.
Одним із лідерів консерваторів був сенатор Роберт Тафт. У 1947 році він став співавтором закону Тафта – Гартлі, який обмежив діяльність профспілок і дозволив штатам забороняти певні угоди про обов’язкове профспілкове членство. Конгрес ухвалив закон усупереч вето президента-демократа Гаррі Трумена. У боротьбі проти посилення профспілок республіканські консерватори знаходили союзників серед демократів Півдня, які також виступали проти розширення федерального регулювання.
На президентських виборах 1952 року республіканці віддали перевагу Ейзенхауеру перед Тафтом. Новий президент не прагнув ліквідувати соціальні програми Франкліна Рузвельта. За його правління розширили систему соціального страхування, підвищили федеральну мінімальну зарплату та розпочали будівництво міжштатних автомагістралей. Ейзенхауер також підписав закони про громадянські права 1957 і 1960 років.
Проте консервативне крило партії посилювалося. У 1955 році публіцист Вільям Баклі-молодший заснував журнал National Review, який став інтелектуальним осередком руху за вільний ринок, обмеження федеральної влади, традиційні суспільні цінності та жорстке протистояння комунізму.
Одним із найвідоміших представників цього руху став сенатор від Аризони Баррі Голдвотер. У книжці «Совість консерватора» (The Conscience of a Conservative), виданій 1960 року, він відстоював обмеження федеральних повноважень і ширші права штатів. Ці переконання визначили його позицію в суперечці щодо расової сегрегації.
На початку 1960-х років рух за громадянські права вимагав скасування дискримінаційних законів Півдня. У 1963 році президент Джон Кеннеді запропонував відповідний законопроєкт, а після його вбивства документ просував Ліндон Джонсон. Закон про громадянські права 1964 року заборонив расову сегрегацію в закладах громадського обслуговування та дискримінацію під час працевлаштування.
Документ підтримали представники обох партій. 19 червня 1964 року за його ухвалення в Сенаті проголосували 27 із 33 республіканців і 46 демократів. Важливу роль у подоланні опору південних сенаторів відіграв лідер республіканської меншості Еверетт Дірксен.
Голдвотер став одним із шести сенаторів-республіканців, які проголосували проти. Він заявляв, що засуджує расову дискримінацію, але вважав окремі обмеження для приватних підприємств порушенням конституційних свобод. Прихильники громадянських прав критикували його позицію, оскільки вона перешкоджала застосуванню федеральних механізмів боротьби з дискримінацією.
У липні 1964 року Республіканська партія висунула Голдвотера кандидатом у президенти. На виборах він зазнав нищівної поразки від Ліндона Джонсона, який отримав понад 61% голосів. Проте Голдвотер переміг у п’яти штатах Глибокого Півдня та рідній Аризоні. Для регіону, який після Громадянської війни залишався опорою демократів, це був важливий політичний зсув.
Частина білих виборців Півдня почала підтримувати республіканців через незадоволення федеральною політикою десегрегації. Перехід тривав десятиліттями: на президентських виборах вони могли голосувати за республіканців, а на місцевих – залишатися прихильниками демократів. На зміну політичних симпатій впливали також економічні інтереси, релігійний консерватизм і ставлення до федеральної влади. Водночас історичні дослідження засвідчують важливу роль спротиву расовій рівності в цьому процесі.
Паралельно темношкірі американці, чия підтримка демократів почала зростати ще за часів Нового курсу, дедалі міцніше пов’язували своє політичне майбутнє з цією партією.
Поразка Голдвотера не зупинила консервативний рух. У 1968 році республіканців повернув до Білого дому Річард Ніксон, який звертався до виборців, незадоволених суспільними заворушеннями, антивоєнними протестами та швидкими соціальними змінами. Його заклики до відновлення порядку допомагали залучати консервативне біле населення Півдня. Водночас помірковані республіканці ще зберігали вплив, а наступний етап посилення консерваторів буде пов’язаний із Рональдом Рейганом.
Рональд Рейган і консервативна революція
5 серпня 1981 року президент США Рональд Рейган звільнив приблизно 11 400 авіадиспетчерів, які оголосили страйк із вимогою підвищити зарплати та поліпшити умови праці. Федеральним службовцям закон забороняв страйкувати, і президент застосував його після того, як учасники протесту проігнорували вимогу повернутися на роботу протягом 48 годин. Примітно, що профспілка авіадиспетчерів PATCO підтримувала Рейгана на виборах 1980 року.
Масове звільнення стало сигналом про зміну ставлення федеральної влади до профспілок. Рейган виступав за обмеження державного регулювання та розширення свободи підприємництва, вважаючи їх необхідними умовами економічного зростання.
Колишній голлівудський актор і губернатор Каліфорнії прийшов до влади після десятиліття економічних потрясінь. У 1970-х роках США пережили нафтові кризи та стагфляцію – поєднання високої інфляції з безробіттям і повільним економічним зростанням. Водночас десятки американців залишалися заручниками в Ірані після захоплення посольства США в Тегерані, а Радянський Союз розпочав війну в Афганістані. На цьому тлі президент-демократ Джиммі Картер втрачав підтримку виборців.
Рейган обіцяв знизити податки, скоротити державне регулювання, посилити армію та протистояння СРСР. На виборах 1980 року він переміг Картера, здобувши 489 із 538 голосів Колегії виборників. Республіканці також повернули більшість у Сенаті вперше з 1954 року.
Основою економічної програми Рейгана, відомої як рейганоміка (Reaganomics), стали зниження податків і підтримка приватного бізнесу. У 1981 році Конгрес схвалив реформу, яка поступово скоротила максимальну ставку федерального податку на доходи фізичних осіб із 70% до 50%. Податкова реформа 1986 року передбачила її подальше зниження до 28%.
Адміністрація також послаблювала регулювання бізнесу та скорочувала окремі соціальні програми. Проте загальні федеральні витрати не зменшилися через нарощування військового бюджету. Податкові скорочення не забезпечили збалансування бюджету, а державний борг за президентства Рейгана зріс майже утричі.
Перші роки його правління супроводжувалися глибокою рецесією. Федеральна резервна система на чолі з Полом Волкером підтримувала високі процентні ставки, намагаючись приборкати інфляцію. Наприкінці 1982 року безробіття перевищило 10%. Однак після зниження інфляції та пом’якшення монетарної політики економіка відновилася. У 1984 році реальний ВВП США зріс більш ніж на 7%. Прихильники Рейгана пов’язували піднесення з податковими реформами, хоча важливу роль відіграли також дії Федеральної резервної системи. Водночас нерівність доходів зростала.
За Рейгана релігійні консерватори стали однією з головних політичних опор Республіканської партії. Християнські організації, зокрема рух Moral Majority під керівництвом проповідника Джеррі Фолвелла, мобілізували виборців проти абортів і суспільних змін, які вважали загрозою традиційній родині. Після рішення Верховного суду у справі Roe v. Wade 1973 року боротьба проти права на аборт стала важливим політичним питанням. У програмі республіканців 1980 року партія підтримала конституційну поправку на захист життя ненароджених дітей.
Рейган об’єднав прихильників вільного ринку, релігійних консерваторів, противників комунізму та частину робітничого електорату, який раніше підтримував демократів. Останніх почали називати «демократами Рейгана». Їх приваблювали його економічні обіцянки, патріотична риторика й консервативні суспільні погляди.
На виборах 1984 року Рейган переміг у 49 із 50 штатів, поступившись демократу Волтеру Мондейлу лише в Міннесоті та окрузі Колумбія. Проте республіканці так і не здобули більшості в Палаті представників, яку протягом усього президентства Рейгана контролювали демократи.
У зовнішній політиці Рейган нарощував військову могутність США та підтримував антикомуністичні сили за кордоном. У 1983 році він запропонував Стратегічну оборонну ініціативу – програму протиракетного захисту, яку прозвали «Зоряними війнами».
Президент називав Радянський Союз «імперією зла», але після приходу до влади Михайла Горбачова у 1985 році перейшов до переговорів про скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 року лідери підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, який передбачав знищення цілої категорії американських і радянських ракет наземного базування.
Водночас адміністрація опинилася в центрі скандалу «Іран – контрас». У 1986 році стало відомо про таємні постачання американської зброї Ірану, частину коштів від яких спрямовували повстанцям у Нікарагуа всупереч обмеженням Конгресу. Рейган визнав відповідальність за продаж зброї, але заперечував обізнаність про переказ грошей. Розслідування незалежного прокурора не знайшло доказів, достатніх для встановлення його причетності до перенаправлення коштів, хоча поклало на президента відповідальність за рішення, які створили умови для незаконних дій посадовців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Операції ЦРУ в Латинській Америці від 1940-х до 1980-х років: історія і наслідки
До завершення президентства Рейгана напруженість між США та СРСР суттєво зменшилася. Проте Холодна війна ще тривала, а подальший розпад Радянського Союзу мав численні причини, зокрема внутрішню економічну кризу й реформи Горбачова.
У 1988 році віцепрезидент Джордж Герберт Вокер Буш переміг на виборах, продовживши республіканське президентство ще на чотири роки.
Рейган залишив партії політичну модель, яка визначала її курс протягом наступних десятиліть: низькі податки, підтримка підприємництва, суспільний консерватизм і сильна армія. Ця спадщина стала орієнтиром для наступних поколінь республіканських політиків.
Від Бушів до Tea Party: як республіканці розчарувалися у власній партії
Під час президентської кампанії 1988 року Джордж Герберт Вокер Буш пообіцяв американцям не підвищувати податків. Проте вже за два роки через дефіцит федерального бюджету погодився на їх збільшення. Для консервативних республіканців це стало порушенням однієї з головних передвиборчих обіцянок президента.
За Буша завершилася Холодна війна, розпався СРСР, а очолювана США міжнародна коаліція звільнила Кувейт від іракської окупації. Однак зовнішньополітичні досягнення не компенсували невдоволення економікою, яка пережила рецесію 1990–1991 років. На виборах 1992 року Буш програв демократу Біллу Клінтону. Майже 19% американців підтримали незалежного кандидата Росса Перо, який критикував державні витрати та торговельну політику обох партій.
Республіканці відповіли на поразку жорсткішою опозицією до федерального уряду. Її очолив конгресмен Ньют Гінгріч, який представив «Контракт з Америкою» – програму скорочення державних витрат, податкових змін і реформування соціальної допомоги. На виборах 1994 року партія вперше за 40 років здобула більшість у Палаті представників і повернула контроль над Сенатом. Гінгріч став спікером, а протистояння республіканців із Клінтоном призвело до бюджетних криз і часткового припинення роботи уряду. У 1998 році Палата представників оголосила президенту імпічмент, але Сенат його виправдав.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як відбувається процес імпічменту в США. Пояснюємо
У 2000 році республіканці повернули Білий дім. Губернатор Техасу Джордж Буш-молодший переміг демократа Альберта Гора завдяки перевазі в Колегії виборників, хоча поступився за загальною кількістю голосів. Вирішальним став результат у Флориді, де після судових суперечок перемогу Буша зафіксували з перевагою лише 537 голосів.
Новий президент обіцяв поєднати економічний консерватизм із соціальною відповідальністю. Його адміністрація домоглася масштабного зниження податків у 2001 і 2003 роках, але федеральні видатки продовжували зростати, зокрема через військові потреби та розширення програми медичного страхування Medicare.
Після терористичних атак 11 вересня 2001 року США розпочали війну в Афганістані проти Аль-Каїди й режиму Талібану. У 2003 році американські війська разом із союзниками вторглися в Ірак. Адміністрація Буша обґрунтовувала операцію загрозою з боку зброї масового ураження, яку нібито мав Саддам Хусейн. Після повалення його режиму заявлених запасів такої зброї не виявили. Війна затягнулася, спричинивши значні людські втрати та бюджетні витрати. Попри переобрання Буша у 2004 році, його підтримка поступово знижувалася.
Остаточно довіру до республіканської адміністрації підірвала фінансова криза 2008 року. Після банкрутства інвестиційного банку Lehman Brothers уряд намагався запобігти обвалу фінансової системи. Буш підписав закон, який дозволяв спрямувати до 700 млрд доларів на її стабілізацію через програму TARP.
Порятунок великих фінансових установ державними коштами обурив частину консервативних виборців, які виступали проти втручання уряду в економіку. Їхнє невдоволення дедалі частіше поширювалося і на керівництво власної партії.
На виборах 2008 року республіканець Джон Маккейн програв демократу Бараку Обамі. Нова адміністрація продовжила антикризові заходи та розпочала реформу медичного страхування. На цьому тлі 2009 року виник протестний рух Tea Party, названий на честь Бостонського чаювання 1773 року. Його прихильники вимагали скорочення податків, державних витрат і федеральних повноважень. Вони виступали проти порятунку банків бюджетними коштами та реформи охорони здоров’я Обами, відомої як Obamacare. Серед активістів були також противники імміграції, а рух підтримували консервативні медіа, громадські організації та політичні донори.
Tea Party виступала не лише проти демократів, а й проти поміркованих республіканців, яких вважала надто схильними до компромісів. Активісти підтримували консервативніших кандидатів на внутрішньопартійних виборах, посилюючи тиск на керівництво партії. Ця мобілізація допомогла республіканцям повернути більшість у Палаті представників 2010 року, але водночас загострила внутрішні суперечності.
Після поразки Мітта Ромні на президентських виборах 2012 року партійні лідери намагалися залучити нових виборців, зокрема американців латиноамериканського походження. Натомість прихильники Tea Party вимагали жорсткішого протистояння демократам. У 2013 році суперечка щодо фінансування уряду та реформи медичного страхування спричинила 16-денне часткове припинення роботи федеральних установ. За опитуванням Pew Research Center, 71% республіканців, які підтримували Tea Party, не схвалювали роботу партійного керівництва в Конгресі.
Навіть перемоги на виборах 2014 року, коли республіканці відновили контроль над Сенатом і зміцнили більшість у Палаті представників, не усунули внутрішнього конфлікту. Наступного року спікер Джон Бейнер, який неодноразово вступав у суперечки з консервативним крилом власної фракції, оголосив про відставку.
Напередодні президентських виборів 2016 року республіканці контролювали обидві палати Конгресу, але значна частина їхніх прихильників не довіряла традиційним партійним лідерам. Це невдоволення створило сприятливі умови для Дональда Трампа, який побудував кампанію на протистоянні політичному істеблішменту.
Дональд Трамп і перетворення Республіканської партії
16 червня 2015 року Дональд Трамп спустився золотистим ескалатором у нью-йоркському хмарочосі Trump Tower та оголосив про участь у президентських виборах. Бізнесмен і телевізійна знаменитість, який раніше не обіймав державних посад, пообіцяв побудувати стіну на кордоні з Мексикою, повернути промислові робочі місця до США та переглянути невигідні, на його думку, торговельні угоди.
Трамп звинувачував політичне керівництво обох партій у нехтуванні інтересами американців, пов’язував імміграцію зі злочинністю та критикував союзників США за недостатні оборонні витрати. Його гасло Make America Great Again – «Зробімо Америку знову великою» – знайшло відгук серед виборців, розчарованих традиційними політиками.
Трамп виступив проти курсу частини республіканського керівництва, яке після поразки 2012 року намагалося залучити більше виборців латиноамериканського походження. Поки помірковані республіканці підтримували імміграційну реформу з можливістю легалізації людей без належних документів, Трамп зробив жорсткі обмеження на кордоні центральною темою кампанії.
На праймеріз 2016 року він переміг досвідчених політиків, зокрема Джеба Буша, Марко Рубіо та Теда Круза. Попри спротив частини партійного керівництва, Трамп став кандидатом республіканців і в листопаді переміг демократку Гілларі Клінтон. Хоча він отримав майже на три мільйони голосів виборців менше, перемоги в Пенсильванії, Мічигані та Вісконсині забезпечили йому більшість у Колегії виборників.
Важливою опорою Трампа стали білі американці без вищої освіти, особливо жителі невеликих міст і промислових регіонів. Їх приваблювали обіцянки повернути виробництво до США, обмежити імміграцію та захистити робочі місця від іноземної конкуренції.
На посаді президента Трамп зберіг традиційні республіканські пріоритети в податковій політиці. У 2017 році він підписав реформу, яка знизила федеральну ставку податку на прибуток корпорацій із 35% до 21%. Його адміністрація також послаблювала регулювання бізнесу та призначала консервативних суддів.
Натомість у міжнародній торгівлі Трамп відійшов від політики вільної торгівлі, яку республіканці переважно підтримували наприкінці XX – на початку XXI століття. У 2018 році він запровадив додаткові мита на сталь та алюміній і розпочав торговельне протистояння з Китаєм. Президент обіцяв захистити американських виробників, але обмеження підвищували витрати імпортерів і викликали відповідні заходи інших держав.
Зовнішню політику Трамп будував навколо принципу America First – «Америка передусім». Він вимагав від союзників по НАТО збільшувати оборонні видатки та ставив під сумнів доцільність тривалих американських військових операцій за кордоном. Водночас його адміністрація завдавала ударів по Сирії, а в січні 2020 року американські військові вбили іранського генерала Касема Сулеймані.
Після поразки від демократа Джо Байдена на виборах 2020 року Трамп відмовився визнати результат і без доказів заявляв про масштабні фальсифікації. Його команда намагалася оскаржити підсумки голосування в судах, але не змогла довести порушень, які змінили б результати виборів.
6 січня 2021 року прихильники Трампа увірвалися до Капітолія, перервавши засідання Конгресу із затвердження результатів виборів. Після відновлення роботи законодавці підтвердили перемогу Байдена. Спеціальний комітет Палати представників згодом дійшов висновку, що неправдиві заяви Трампа та його спроби скасувати результати голосування відіграли центральну роль у нападі.
Палата представників вдруге оголосила Трампу імпічмент за звинуваченням у підбурюванні до заколоту. У Сенаті за визнання його винним проголосували 57 законодавців, зокрема семеро республіканців, але необхідної більшості у дві третини голосів не набралося.
Попри поразку та події 6 січня, Трамп зберіг вплив на Республіканську партію. Його підтримка допомагала кандидатам на внутрішньопартійних виборах, тоді як частина відкритих критиків колишнього президента втрачала політичні позиції.
Президентська кампанія 2024 року стала однією з найдраматичніших у сучасній історії США. 13 липня під час передвиборчого мітингу в Батлері, штат Пенсильванія, на Дональда Трампа скоїли замах. Куля поранила йому вухо, але він вижив і продовжив кампанію. Тим часом серед демократів зростали сумніви щодо здатності Джо Байдена перемогти на виборах після його невдалого виступу на дебатах. За вісім днів після замаху на Трампа чинний президент відмовився від переобрання, поступившись місцем віцепрезидентці Камалі Гарріс. Проте зміна кандидата не допомогла демократам утримати Білий дім. У листопаді Трамп здобув 312 голосів Колегії виборників і вперше переміг за загальною кількістю голосів американців.
Після повернення до Білого дому 20 січня 2025 року Трамп почав втілювати політику, яку називають трампізмом, – поєднання націоналістичного популізму, економічного протекціонізму, жорстких імміграційних обмежень і скептичного ставлення до традиційних міжнародних союзів. Його адміністрація розширила депортації, запровадила нові імпортні мита та поставила американські економічні інтереси в центр зовнішньої політики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Політика образи, культ лідера, гнів як програма: що таке трампізм
Особливо суперечливим стало ставлення Трампа до Росії. Президент неодноразово прихильно висловлювався про Володимира Путіна, наголошував на добрих особистих відносинах із ним і прагнув домовитися про завершення війни в Україні безпосередньо з Кремлем. Водночас Вашингтон використовував військову допомогу Україні як інструмент політичного тиску. Після конфлікту із Володимиром Зеленським у Білому домі в лютому 2025 року адміністрація тимчасово призупинила постачання військової допомоги та обмін розвідданими, відновивши їх після переговорів у Саудівській Аравії. У серпні Трамп зустрівся з Путіним на Алясці й після переговорів закликав Київ погодитися на мирну угоду, хоча російські вимоги передбачали територіальні поступки України.
Такий курс поглибив суперечності серед республіканців. Частина партії підтримувала військову допомогу Україні та стримування Росії, тоді як прихильники руху MAGA вимагали скорочення американських зобов’язань за кордоном. Трамп установив фактичний політичний контроль над Республіканською партією ще під час першого президентства, а після повернення до Білого дому лише зміцнив його. Підтримка президента стала визначальною для кар’єри багатьох однопартійців, тоді як його відкриті критики поступово втрачали вплив. Показовим став шлях віцепрезидента Джей Ді Венса, який перетворився з критика Трампа на одного з його найближчих політичних союзників.
Така залежність мала й зворотний бік. Напередодні проміжних виборів 3 листопада 2026 року невдоволення вартістю життя, імпортними митами та зовнішньою політикою Білого дому створювало для республіканців ризик втратити більшість у Палаті представників і Сенаті. Деякі кандидати вже намагалися дистанціюватися від непопулярних рішень президента. У разі поразки частина республіканських законодавців могла б активніше виступати проти його ініціатив, зокрема голосуючи разом із демократами ще до початку роботи нового Конгресу в січні 2027 року.
Партія, яка виникла понад 170 років тому як опозиція політичній владі рабовласницької еліти, сьогодні сама опинилася в залежності від однієї людини. Трамп перетворив MAGA на головну силу республіканців, змінив їхню економічну та зовнішню політику й фактично підпорядкував собі партійне керівництво. Але разом із владою президента партія успадкувала й політичну відповідальність за його рішення. Тепер навіть ті республіканці, які не погоджуються з Трампом, ризикують втрачати підтримку виборців через його політику. Прагнучи зберегти владу, партія поставила власне майбутнє в залежність від політичної долі свого лідера.
