Цього тижня тема дипломатичного врегулювання війни проти України знову опинилась у центрі міжнародної політики – і цього разу не лише через ініціативи Заходу. У ніч на 11 травня Володимир Путін несподівано заявив, що готовий відновити прямі переговори з Києвом. Президент США Дональд Трамп одразу підтримав ідею – переговори у Стамбулі, попри те, що вона не передбачає перемир’я. А вже ввечері того ж дня президент Володимир Зеленський публічно погодився на зустріч – і вперше за довгий час заявив, що готовий особисто зустрітися з Путіним.
Explainer пояснює, як сторони дійшли до цієї точки – і що про можливу зустріч Зеленського з Путіним кажуть експерти.
Що сталося
Дипломатичний трек у війні Росії проти України раптово отримав новий імпульс 10 травня – з ініціативи західних союзників. У Києві відбулася зустріч лідерів так званої “коаліції охочих” – Франції, Німеччини, Польщі, Великої Британії та Єврокомісії. Основне рішення: вимога до Росії оголосити з 12 травня повне і безумовне припинення вогню терміном на 30 днів. У разі відмови – ЄС і США погрожують запровадити новий раунд санкцій, цього разу скоординовано.
Після зустрічі п’ятірка лідерів провела спільну розмову з президентом США Дональдом Трампом. Спочатку здавалося, що Вашингтон підтримує європейську лінію: деескалація – передумова для будь-яких переговорів. Але вже наступного дня Трамп публічно закликав Київ негайно погодитися на запропоновані Володимиром Путіним переговори у Стамбулі – навіть без припинення вогню. Цим він фактично підтримав ініціативу російського диктатора.
У нічному зверненні 11 травня Володимир Путін заявив про готовність “відновити прямі переговори” з Україною 15 травня у Стамбулі. Вперше з початку повномасштабного вторгнення він назвав війну війною, а не “спецоперацією”. Але за зміною термінології не стояло жодного змістового зсуву. Формулювання про “перемовини без попередніх умов” виглядало як спроба нав’язати вигідний Кремлю сценарій — без припинення вогню, без нових пропозицій і з відкатом до моделі 2022 року.
«Пропонуємо відновити прямі переговори з Київським режимом у четвер, 15 травня у Стамбулі, де вони були перервані», – заявив Путін.
Формально Кремль пропонує продовжити процес, який зупинився ще навесні 2022 року – після безуспішних перемовин у Стамбулі. Тоді Росія вимагала, щоб Україна відмовилася від планів вступу до НАТО й погодилася на позаблоковий статус. Київ був готовий це розглядати – за умови міжнародних гарантій безпеки. Окремо мала вирішуватись доля Криму та Донбасу. Але ключовою умовою України було припинення вогню – і саме цього тоді не відбулося. Переговори зайшли в глухий кут, а домовленості так і не були підписані.
Тепер Путін говорить про “серйозні переговори”, мета яких – “усунення першопричин конфлікту”. Але знову – без готовності до перемир’я. Більше того, він вкотре озвучує позицію Москви: припинення вогню має супроводжуватись забороною для України переозброюватись, навчати військових чи отримувати допомогу. Ще в березні він назвав це “нюансами”, на яких Кремль наполягає.
Такі умови Україна та її союзники вважають неприйнятними – адже в такій моделі Київ залишиться фактично беззахисним. Тим часом, за даними Axios, президент Зеленський все ж планує прибути до Стамбула 15 травня – навіть якщо Росія не підтвердить припинення вогню. Це виглядає як спроба зберегти ініціативу – і не дати Москві монополізувати дипломатичний порядок денний.
Увечері 11 травня Зеленський публічно підтвердив готовність до зустрічі з Путіним. І вперше за довгий час – запропонував зустрітись особисто.
«Ми чекаємо від завтра припинення вогню – повне і тривале, щоб дати необхідну основу дипломатії. І чекатиму на Путіна в четвер у Туреччині. Особисто», – заявив президент.
Але за публічними жестами – складна правова й політична реальність. В Україні діє рішення Ради нацбезпеки, ухвалене восени 2022 року, яке прямо забороняє вести переговори з Володимиром Путіним як чинним президентом РФ. Це була відповідь на спробу Кремля анексувати тимчасово окуповані території — і реакція на втрату довіри до самого процесу. «Було багато різних переговорних майданчиків. Я просто зрозумів, що ми і наші відповідні органи не можемо це контролювати. Тому я прийняв абсолютно справедливе рішення. Я президент України, я лідер тих чи інших перемовин, і всім іншим я заборонив», – пояснював пізніше Зеленський.
І хоча юридично це рішення залишається чинним, зараз Банкова фактично сигналізує: Україна готова до гнучкішої дипломатії — якщо будуть умови, які не загрожують її безпеці.
У відповідь Кремль почав озвучувати старий наратив про “нелегітимність” української влади. Путін заявляє, що термін повноважень Зеленського начебто завершився, і натякає, що звертатися варто не до нього, а до голови Верховної Ради. Формально термін справді сплив у травні 2024 року – але за Конституцією президент залишається на посаді до інавгурації наступного глави держави. Проведення виборів під час воєнного стану неможливе, тому з правової точки зору повноваження Зеленського тривають.
Не про мир: що насправді стоїть за переговорами в Стамбулі
Пропозиція Кремля провести прямі переговори в Стамбулі виглядає як “мирна ініціатива”, але більшість аналітиків бачать у ній зовсім іншу гру. Путін не шукає компромісу — він намагається повернути контроль над дипломатичним порядком денним, створити нову точку впливу на Вашингтон і розхитати західну єдність.
Ігар Тишкевич, аналітик з питань Росії, вважає, що ключовою метою Москви є перехоплення ініціативи. Після візиту західних лідерів до Києва, де була публічно озвучена вимога про 30-денне перемир’я, Кремль залишився без власної пропозиції. І мовчати в такій ситуації означало б втратити не лише інформаційне, а й стратегічне лідерство. «Простий відхід від розмов про мир ускладнював би торги з США і Китаєм», – пояснює Тишкевич. Тому Путін діє на випередження: пропонує переговори — але не мир.
Замість поступок Кремль хоче нав’язати повернення до рамки 2022 року, коли українська армія була в складнішому становищі, а позиції Заходу ще не були такими скоординованими. Пропозиція обговорювати “першопричини конфлікту” — це дипломатична пастка, яка дозволяє уникнути розмови про припинення вогню й водночас зберегти за Росією право атакувати. А ще — втягнути Україну у тривалий процес, де Москва матиме простір для маневру, а Київ — лише тиск.
Паралельно Кремль намагається “зіграти” на американському полі. Заява Путіна з’явилась невдовзі після того, як Дональд Трамп закликав Україну «негайно погодитися» на переговори. Цей збіг не випадковий: “Кремль дає Трампу історію перемоги — нібито саме він посадив сторони за стіл”, каже Тишкевич. Це дозволяє Москві одночасно тримати контакт із Білим домом і демонструвати світові, що саме Україна гальмує переговори.
Тут і з’являється причина, чому Зеленський, попри відсутність припинення вогню, все одно заявив про готовність прибути в Стамбул. Як пояснює Сергій Сидоренко, журналіст і шефредактор «Європейської правди», цей крок — не поступка, а необхідність зберегти єдність “коаліції рішучих”, яка домовилася про синхронне посилення санкцій проти Росії. “Без підтримки Трампа все сиплеться”, — констатує Сидоренко. І додає: ЄС не здатен ухвалити жорсткі рішення без США. Угорщина просто накладе вето. А єдиний, хто може змусити Орбана відступити — це Трамп.
Зеленський погоджується на зустріч, щоби не дозволити Москві перехопити дипломатичну ініціативу і водночас — не втратити підтримку США. Це дає Києву шанс залишитися стороною, яка “хоче миру” — і покласти відповідальність за можливий зрив виключно на Кремль. А ще — зберегти доступ до спільних інструментів тиску на Росію, які можливі лише за умов єдності Заходу.
Водночас, як наголошують обидва аналітики, переговори можуть затягнутися. І Москва це прекрасно розуміє. Саме затягування, без конкретних результатів, дозволяє Росії продовжувати війну, а дипломатичну активність використовувати як ширму для військової кампанії. Втім, зустріч у Стамбулі — навіть без перемир’я — може стати моментом, коли публічна картина зміниться. Бо якщо Путін не приїде, саме він виглядатиме як той, хто зриває діалог. І в цій партії на репутацію це теж важливо.
Що далі
Формула, на якій наполягає Київ, залишається незмінною: спочатку припинення вогню — потім переговори. І ця позиція узгоджена з союзниками по обидва боки Атлантики.
Росія, своєю чергою, прагне нав’язати зворотну логіку: почати діалог, не зупиняючи війну. Для Кремля це не шлях до компромісу, а тактика — затягнути процес, послабити санкції і створити ілюзію конструктивності.
Як пояснює керівник Офісу президента Андрій Єрмак, Україні добре відомо, до чого призводять подібні формати. “Питання не лише в нас — питання в тому, чи готові США і Європа грати за такими правилами. Відповідь очевидна: ні”, — каже він.
Саме тому участь України у переговорах не є поступкою, а частина складної дипломатичної гри. Гри, в якій ключове — не дати Москві перевести реальну війну у вигідну для неї імітацію миру.
