Мабуть знайома ситуація, коли до дитини лізе цілуватись якийсь далекий родич, або мамина подружка тощо, але цей процес для неї неприємний; мало того, ще й мама примушує «ну чого ж ти, поцілуй тьотю Олену».
Таких прикладів багато, вони повторюються завжди й усюди. Чи знає мама, що таким чином вона порушує особисті кордони власного малюка, позбавляє дитину права їх встановлювати?
Що таке особисті кордони?
Особисті кордони – це видима й невидима межа, яку встановлює кожна людина щодо інших: членів своєї сім’ї та родичів, друзів, колег і знайомих, незнайомців.
До видимої можна зарахувати: власне тіло, дім, кімнату, ліжко, речі тощо; невидима межа: як можуть до людини звертатись близькі й незнайомці (наприклад, як називати та які використовувати зменшувально-пестливі слова), як можуть до неї ставитись (наприклад, чи дозволяє вона ображати, кричати, бити тощо).
Тобто кордони особистості – це чіткий перелік вимог, які забезпечують її психологічне та фізичне благополуччя.
Як з дитинства формулювати кордони особистості?
Психолог, дитячій психотерапевт, кандидат психологічних наук Олена Нагула радить батькам, що допомогти дитині сформувати особисті кордони, навчити їх захищати можна власним прикладом і повагою. Як це зробити?
- Кімната дитини – це її власний простір. Отже, щоб зайти туди, треба спершу стукати.
- Перш ніж торкнутися дитини або взяти її речі, треба запитати у неї дозволу. Це вияв поваги.
- Робити зауваження малюку свідомо. Якщо це викликало в нього протест, то це ознака нападу на кордони; і таким чином дитя захищається.
- Ставитись із розумінням до малюка, якщо той чинить опір. Саме батьки – ті люди, які допомагають сформувати міцні особисті кордони. В першу чергу діти візьмуть приклад поваги той, який покажуть батьки.
Якщо не дотримуватись цих правил, то виникне ризик, що в дитини не вистачить сил чинити опір у випадку небезпеки. Саме сім’я та близькі дорослі повинні навчитись слухати дитяче «ні». Інакше є ризик, що малюк взагалі не зможе відмовляти, або його «ні» не почують чужі.
Хто може впливати на нас у дитинстві?
Усі люди несуть за дитину різний ступінь відповідальності, і тому довіра до кожного буде різною. Суспільство умовно можна поділити на такі рівні: сама людина, сім’я, друзі, дорослі, які допомагають малюку, незнайомці.
Щодо людини, то вона відповідальна за своє тіло й душу. Кожна особистість має право вирішувати, за яких умов можна з нею спілкуватись і що робити з її тілом. Важливо навчити малюка казати: «Стоп! Припини негайно! Тут мене не торкайся! Не розмовляй так зі мною! Я не дозволяю ображати мене!» Тобто захищатися силою духу і навіть фізичною силою.
Сім’я, як опора, несе повну відповідальність за дитину. Тому малюк може довіряти батькам (оскільки вони завоювали його довіру) та розраховувати на їхню допомогу, коли сталося щось страшне. Батьки можуть примушувати його щось робити, але на тіло дитини їхня влада не поширюється.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому так важливо відокремитися від батьків. Пояснюємо на особистому досвіді
Чи повинен малюк цілувати дорослого, якщо йому цього не хочеться? Або хтось із дорослих накричав на дитину, чи повинна вона надалі спілкуватись із ним?
Ні. Навіть якщо це батько або мати, чи інший член сім’ї, родич. Інколи дорослим буває важко зрозуміти той факт, що малюк – це маленька людина, в якої є свої почуття, бажання, страхи та уподобання, і що потрібно до нього ставитись із повагою.
Важливо прищепити дитині думку, що вона заслуговує на повагу за замовчуванням. У малюка має бути особистий простір. До цього пункту додам поступове привчання дітей до самостійності в побуті та у справах гігієни. Тобто митися самостійно вчимо дошкільнят, а вже у шкільні роки діти самостійно доглядають за собою, оскільки догляд за своїм тілом, за своєю гігієною – це теж про власні кордони.
До друзів ми ставимося добре, але на відміну від сім’ї, вони не можуть диктувати нам умови або вигадувати обов’язки. Спілкування із друзями лише добровільне. Наприклад, попросити помити посуд друзі можуть, але вимагати – ні. Маніпулювати почуттями, нав’язуючи обов’язки, вони теж не мають права. Друзі сім’ї теж не можуть вимагати щось від дитини, погрожуючи розповісти батькам. Довіра у сім’ї будується на такому рівні, що малюк сам розкаже батькам про те, що в нього вимагають.
Є також дорослі-професіонали, які за службовим обов’язком надають допомогу в різних життєвих ситуаціях (лікар, вчитель, пожежник тощо). Вони – виняток, оскільки, на відміну від друзів, мають владу над нами, бо несуть відповідальність за нас як спеціалісти. До професіоналів необхідно дослухатися тоді, коли того потребує ситуація: дитина захворіла й прийшла у лікарню, вихователь у садку просить іти спати під час тихої години, пожежник вимагає вибігати під час пожежі та інше. Коли, на думку малого, професіонал якось не так виконує свої обов’язки, він має сказати про це батькам.
Щодо незнайомців, то тут діють інші правила. Оскільки ми не знаємо, хороші вони чи погані, то:
- Не розповідаємо їм про себе
- Не знайомимося з дорослими самостійно
- Не беремо подарунків від незнайомих людей
- Не допомагаємо їм. Дитина може допомогти лише тому, хто слабший і менший. Якщо сторонній просить допомоги, то можна звернутись до батьків. Але допомагати самому не треба, оскільки дорослий сильніший, він не несе відповідальності за незнайомого малюка й не заслужив на його довіри.
Цей соціальний експеримент показує, наскільки незахищеною може бути дитина, коли її особисті межі сформовані недостатньо. У подібній ситуації в дитини повинен спрацювати інстинкт самозахисту, а не почуття вини: «Який же я поганий, я зараз ображу цю тьотю, якщо не піду із нею рятувати кішку».
