Особливістю протестів у Білорусі є надзвичайно активна участь у них жінок: вони мітингують, шикуються в ланцюги солідарності, записують звернення у соціальних мережах. А ще недавно навіть незалежні опитування показували, що багато жінок, особливо старшого покоління, були однією з головних опор «стабільності» та самого режиму Олександра Лукашенка.
Explainer пояснює, чому жінки почали відігравати активну роль у протестах у Білорусі.
Дискримінація жінок у Білорусі
Жінки набагато рідше зайняті у приватному секторі або мають свій бізнес. Це пов’язано з гендерним консерватизмом усього суспільства і з гендерною дискримінацією. Так, жінки-бізнесмени в країні скаржаться, що їх підозрюють у нездатності дати такий самий фінансовий результат, що й чоловіки; їм, як вони вважають, складніше отримати кредити.
У країні досі є розрив у зарплатах між чоловіками та жінками. Багато жінок скаржаться на те, що їм відмовляли у прийомі на роботу після запитань на співбесідах, що не стосуються їхнього фаху – наприклад, про наявність або бажання мати дітей.
Ймовірно, саме через все це жінки більше покладалися на допомогу й турботу держави, які до останнього часу намагався уособлювати Лукашенко.
Жінки вже давно відчували, що вони не впливають на те, що відбувається в країні. Ще у 2011-му Лукашенко запевняв: «Ми, слов’яни, не надто сприймаємо, коли жінка – президент. Це чисто чоловіча професія. Не треба вам у ці президенти лізти: це біда, горе, не дай Бог». І додавав, що «президентським кріслом представниці слабкої статі не поступився б».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Протести у Білорусі – як Лукашенку вдавалося 26 років утримувати владу
Але з часом жінки почали підтримувати кандидаток-жінок. Соціологи у 2015 році зазначали, що опозиціонерка й суперниця Лукашенко Тетяна Короткевич хоча і набрала реально мало голосів на президентських виборах (скільки саме, не можна сказати через фальсифікації; офіційно – менше 3%), але все ж зазіхнула на електорат багаторічного лідера країни. Сам Лукашенко зневажливо називав її «людиною в спідниці». Однак до Короткевич нікому не вдавалося відібрати у нього частину жіночого електорату.
Жінки були важливою опорою режиму Лукашенка
У Білорусі жіноча частина населення значно старша за чоловічу, що пов’язано з меншою тривалістю життя чоловіків. Варто зазначити, що старше покоління набагато частіше схильне підтримувати владу. Соціологічні опитування у Білорусі показували, що жінки частіше, ніж чоловіки, підтримували Лукашенка. Згідно із опитуваннями громадської думки, які проводив у країні інститут НІСЕПД, білоруські жінки далеко випереджали чоловіків у підтримці політики чинної влади.
При тому, що жінки становили у 2015 році (перед попередніми президентськими виборами) трохи більше 54% всіх виборців серед прихильників Лукашенка.
Жінки до останнього дивилися на владу з оптимізмом і надією. У розпал економічної кризи, яка тривала з невеликими перервами від початку 2010-х, понад 40% з них були впевнені, що економічне дно вже пройдено. Серед чоловіків таких оптимістів було тільки 28%.
57% жінок (як підтримують Лукашенка, так і тих, хто виступав проти нього) вважали планову економіку кращою за ринкову. Серед чоловіків таких було тільки 40%.
Підтримка Лукашенка різко змінилася через те, що він відмовився піклуватися про громадян під час епідемії коронавірусу – і перестав уособлювати собою безпеку.
Остаточно довіру багатьох жінок Лукашенко втратив, коли силовики влаштували жорстокий розгін мирних протестувальників, серед яких були й жінки.
Світлана Тихановська – символ опору
Ситуація на нинішніх виборах склалася так, що опоненти Олександра Лукашенка – в основному жінки. І це була, скоріше, вимушена реакція на арешти основних кандидатів.
Жіночий протест у Білорусі виглядає символічним, тому що головним опонентом президента Лукашенка на виборах стала домогосподарка Світлана Тихановська. У президентську гонку вона вступила вимушено, через арешт свого чоловіка, популярного підприємця і блогера Сергія Тихановського.
Реєстрацію Тихановської можна пояснити тим, що Лукашенко не дуже вірив у потенціал жінки як політичного опонента. Він вкрай зневажливо відгукувався про Тихановську під час всієї передвиборчої кампанії.
“У нас суспільство не дозріло до того, щоб голосувати за жінку. Тому що у нас за конституцією президент має сильну владу”, в Білорусі “конституція прийнята не під жінку”, “у нас конституція така, що навіть мужику важко нести цю ношу. А якщо її нестиме жінка, вона впаде, бідолаха”, – так говорив Лукашенко.
Світлану Тихановську, Марію Колесникову (представницю штабу Віктора Бабарика) і Вероніку Цепкало (представницю штабу незареєстрованого кандидата в президенти Валерія Цепкала), що об’єдналися в її підтримку, Лукашенко зневажливо називав “вівцями”.
Саме сексизм Лукашенка довів президента до тієї ситуації, в якій він опинився. Він звично розправився з конкурентами-чоловіками за допомогою СІЗО або кишенькової ЦВК, а на жінку сили вирішив не витрачати.
Тож Тихановська стала його основним конкурентом і символом протесту. Варто зазначити, що вона стала не лідером протесту, а душею і втіленням надії на зміни. Тихановська змогла об’єднати білорусів не навколо свого імені або політичної програми, а навколо загального бажання змін. І оскільки бажання це нікуди не зникло, фізична присутність Тихановської в Мінську не має значення. Люди, які продовжують виходити на вулицю, роблять це не заради неї. Вони роблять це заради себе, заради свого майбутнього.
Сила опору білоруських жінок
Вибори у Білорусі рідко поляризувались. Протягом останніх 26 років Олександр Лукашенко був коронованим переможцем у президентських кампаніях, в яких багато хто в країні відмовлявся брати участь, вважаючи, що вибори не будуть вільними або чесними.
Цього року головними опонентами Лукашенка, який неодноразово заявляв, що Білорусь не готова до президента-жінки, стали три представниці, які прийшли боротися за зміни.
Роль, яку жінки взяли на себе в опозиційній кампанії, надихнула тих, хто вийшов на вулицю.
Повернення президента Олександра Лукашенка до влади після виборів, які широко сприймаються як сфальсифіковані, викликало злість, але влада спробувала жорстоко розігнати протестувальніків. Тому на акції протесту вийшли білоруські жінки.
Вони готові вставати перед протестувальниками, щоб протистояти силовикам, вибудовувати живі ланцюги вздовж доріг, просто бути на вулиці, вимагаючи почути їх і тримаючи в руках квіти.
Звичайно, ОМОН у своїй жорстокості зрівняв усіх, і тут вже немає сексизму. Цих жінок так само, як і чоловіків, затримують, б’ють, по них стріляють гумовими кулями, закидають світлошумовими гранатами. Ці жінки стоять біля стін ІТТ, намагаючись дізнатися, що сталося з їхніми близькими. Але, здається, ці жінки не збираються здаватися. І якщо Світлана Тихановська стала символом протесту, то живі ланцюги з жінок, які тримають квіти, стали його силою. Не тією, що застосовують до громадян Білорусі, але тією, що може підтримати сам протест.
Що кажуть учасниці протестів?
Майже всі жінки, які взяли участь у протестах, зазначають, що стали свідками насильства, жорстокості і несправедливості щодо мирних співгромадян. Жінки більше не хочуть відчувати страх від подій в країні і саме тому вийшли на мирний протест.
“Ми прийшли сюди, щоб висловити протест. Мовчки. Протест проти системи, в якій б’ють і вбивають наших друзів, хлопців, чоловіків. Проти системи, де чоловік з погонами під час виконання може легко підняти руку на жінку. Проти системи, в якій жінок вважають вівцями, а людей – худобою. Ми вийшли проти вседозволеності і гноблення”, – пише одна із протестувальниць.
“Сьогодні я з радістю бігла до прекрасних людей, у мене було всього півтори години вільного часу, і, стоячи в ланцюжку з дівчатами, мені було спокійно і не страшно вперше за останній тиждень! Ми мирні люди, ми проти насильства і несправедливості!!!” – учасниця протестів Анна Глєбова.
“Я не хочу жити в світі, де можна просто так бити людей кийками. Мені страшно. Мені прикро. Мені боляче. Тут не працює правило «моя хата скраю». Завтра ця біда може прийти і в наш будинок. Можливо, завтра на переході твою сім’ю покалічать за білий браслет на руці, а можливо, ти отримаєш кулю в руку на прогулянці з собакою. Як мінімум дивно залишатися осторонь, коли бачиш бабусь, жінок, дівчат, які просять зупинити насильство, посміхаються силовикам і дарують їм квіти. Як мінімум дивно вдавати, що нічого не відбувається, коли мирні люди бояться сходити в магазин. Це дивно. Дивно мовчати. Дивно залишатися аполітичним”, – зазначають протестувальниці.
Білий колір і квіти — символи протестів у Білорусі
Білі стрічки, браслети та сорочки стали символами руху, спочатку представляючи мирність протестувальників, а згодом стали відображенням старого білоруського прапора – білого з червоною смугою, який почав звисати з багатьох вікон у місті.
Протестувальниці кажуть, що білий символізує мир.
Жінки, які беруть участь в акціях протесту, часто несуть білу або червону квітку.
Деякі подарували свої квіти ОМОНівцям, які жорстоко зіткнулися з протестувальниками, били їх ногами та кийками.
Раніше символів протесту було три: серце – це штаб Віктора Бабарика, кулак, викинутий вгору, у Світлани Тихановської, і V – у Цепкала. Всі три прижилися і широко використовуються на мітингах.
Жінки і світовий успіх протестних рухів
Білоруському лідерові слід пам’ятати про досвід Аргентини 1970-х років, де жінки стали одним із головних символів опору режиму генерала Хорхе Відели. В історію він увійшов як рух “Матері площі де Майо”. Його “батьками-засновниками” стали матері, чиї діти безслідно зникли за часів диктатури. Одягнувши білі хусточки в пам’ять про своїх дітей, вони збиралися на головній площі Буенос-Айреса щотижня, незважаючи на погрози влади.
Рух отримав всесвітню популярність у 1978 році завдяки журналістам, які приїхали висвітлювати Чемпіонат світу з футболу. Британський співак Стінг присвятив руху пісню They Dance Alone (“Вони танцюють на самоті”).
На початку XX століття саме жінки, позбавлені політичних і громадянських прав, ставали каталізаторами політичного протесту в багатьох країнах світу.
Протестні акції, які починали жінки, призводили до реальних змін. Добре відомий випадок американської громадської діячки Рози Паркс, яка у 1955 році відмовилася поступитися місцем білому пасажирові в автобусі, у знаному на той час расистськими традиціями штаті Алабама викликав хвилю громадських протестів проти сегрегації. Майже річний бойкот афроамериканцями громадського транспорту завдав збитків транспортним компаніям.
Зусилля були немарними. У листопаді 1956 року Верховний Суд США прийняв постанову, яка визначала расову сегрегацію в транспорті порушенням Конституції США.
Є прямий взаємозв’язок між успіхом протестних рухів та участю жінок, вважає професор Гарвардського університету Еріка Шеноут.
Згідно із доповіддю ООН, протести, найімовірніше, залишатимуться без насильства під час участі жінок.
«Жінки, що відіграють значну роль у протестах, стали символами свободи й прогресу. Але навіть після вирішення протестних проблем жінок можуть “усунути від подальшої боротьби, і вони будуть недооціненими у політичних процесах”, – йдеться у доповіді ООН.
Жінки також часто ризикують особистою безпекою, беручи участь у протестах.
Так, три жінки в Чилі отримали поранення під час протесту проти обмеження права на аборт, повідомляє The Guardian.
Під час «Арабської весни» у 2011 році деякі жінки були зґвалтовані, побиті та затримані, повідомляють журналісти.
У Лівані жінки масово вийшли на знак протесту проти уряду Саада Харірі після спроби запровадити податок на популярну послугу повідомлень WhatsApp на тлі вже важкої економічної ситуації.
У доповіді ООН проілюстровано роль жінки у забезпеченні того, щоб протести не стали насильницькими. Учасниці протестів часто виступають “людськими буферами” між правоохоронцями та демонстрантами.
Наприклад, жінки похилого віку розповіли про стратегічне використання поняття материнства, розмовляючи із силовиками: “Не нашкодь мені, я можу бути твоєю матір’ю».
У доповіді зазначається, що ця тактика обігрує стереотип, що жінки несуть меншу загрозу, ніж чоловіки; потребують захисту. Ця тактика також ґрунтується на припущеннях, що правоохоронні органи будуть прагнути уникати негативної критики насильницьких дій щодо жінок, особливо проти жінки старшого віку.
Ці вибори показали, що жінки можуть говорити від імені Білорусі, і після 26 років віртуального мовчання вони стали рішучішими у боротьбі за зміни у країні.