Життя в окупації не зупиняється. Людям потрібні лікарні, аптеки, вода, електрика і продукти, а працівникам цих сфер доводиться контактувати з окупаційною владою. Водночас інші громадяни свідомо йдуть працювати до створених Росією органів, допомагають її військовим або беруть участь в організації незаконних референдумів. Щоб зрозуміти, хто такі колаборанти, важливо розрізняти ці ситуації: з боку обидві можуть виглядати як співпраця з окупантами, але з погляду закону між ними є принципова різниця.

Самого поняття «колаборант» українське законодавство не визначає. Натомість стаття 111-1 Кримінального кодексу встановлює відповідальність за конкретні форми колабораційної діяльності. Тому проживання на захопленій території, отримання російської гуманітарної допомоги чи продовження звичної роботи ще не робить людину винною. Значення мають її конкретні дії, умисел, характер допомоги окупантам і те, чи могла вона відмовитися від співпраці.

Explainer розбирає, кого і за які дії можуть притягнути до відповідальності, яке покарання передбачає закон та де проходить межа між вимушеним виживанням в окупації й допомогою державі-агресору.

Хто такий колаборант за українським законодавством

У Кримінальному кодексі немає визначення слова «колаборант». Закон оперує іншим поняттям — колабораційна діяльність — і перелічує конкретні дії, за які може наставати кримінальна відповідальність.

Це важливе розмежування. Людину не можна притягнути до відповідальності лише через те, що вона залишилася на окупованій території, контактувала з представниками окупаційної влади або має проросійські погляди. Слідство має довести, що вона вчинила одну з дій, прямо передбачених статтею 111-1 Кримінального кодексу.

До них належать, зокрема, публічна підтримка агресора, добровільне зайняття посад у незаконних органах влади, впровадження російських освітніх стандартів, передавання ресурсів російським військовим, участь в організації незаконних виборів і референдумів та допомога у веденні бойових дій проти України.

Водночас для кожної з цих дій закон встановлює окремі умови. Наприклад, відповідальність за заперечення російської агресії настає тоді, коли висловлювання було публічним — зверненим до невизначеного кола людей, поширеним у медіа або в інтернеті. А у справах про роботу в окупаційних органах потрібно встановити не лише посаду людини, а й те, які функції вона виконувала та чи погодилася на це добровільно.

Стаття 111-1 містить сім окремих складів кримінальних правопорушень. Восьма частина передбачає суворіше покарання, якщо дії, пов’язані з роботою в окупаційних органах, політичною чи інформаційною співпрацею або допомогою російським військам, призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків. Тому покарання залежить не від самого ярлика «колаборант», а від того, що саме зробила людина і до яких наслідків це призвело.

За які дії карають і яке покарання передбачено

Колабораційна діяльність охоплює дуже різні вчинки — від публічних закликів підтримати Росію до служби в окупаційних силових структурах. Тому й покарання відрізняється: у найлегших випадках людині забороняють обіймати певні посади, у найтяжчих — вона може отримати довічне ув’язнення.

Стаття 111-1 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за такі дії.

Публічна підтримка Росії або заперечення агресії та окупації

Йдеться про публічне заперечення російської агресії чи окупації українських територій, а також заклики підтримувати рішення і дії Росії, співпрацювати з нею або не визнавати український суверенітет над окупованими територіями.

Ключове слово тут — «публічне». Висловлювання має бути звернене до невизначеного кола людей, наприклад опубліковане в соціальній мережі, поширене через медіа або виголошене перед аудиторією.

Покарання — заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років. Позбавлення волі за цією частиною статті не передбачене.

Робота на некерівній посаді в окупаційному органі

Відповідальність настає, якщо громадянин України добровільно погодився працювати в незаконному органі влади на окупованій території, але його посада не передбачала керівних, організаційних або господарських функцій.

У такому разі людині можуть заборонити обіймати певні посади або займатися певною діяльністю протягом 10–15 років. Суд також може конфіскувати її майно. Ув’язнення ця частина статті не передбачає.

Пропаганда та впровадження російської освіти

Злочином може бути пропаганда в закладах освіти, спрямована на підтримку російської агресії чи окупації, а також впровадження освітніх стандартів держави-агресора.

Покарання — виправні роботи до двох років, пробаційний нагляд до трьох років або позбавлення волі до трьох років. Додатково людині забороняють обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю протягом 10–15 років.

Водночас сама робота в школі на окупованій території ще не означає автоматичної вини. Слідство має встановити, які саме дії вчинив працівник і чи був причетний до пропаганди або запровадження російських освітніх програм.

Передавання ресурсів і господарська діяльність у взаємодії з окупантами

До цієї категорії належить передавання матеріальних ресурсів російським військовим або незаконним збройним формуванням, а також ведення господарської діяльності у взаємодії з Росією чи окупаційними органами.

За це передбачено штраф до 170 тис. грн або позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років. Крім того, суд забороняє обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю протягом 10–15 років і конфіскує майно.

Саме ця частина викликає найбільше запитань у підприємців на окупованих територіях. Закон не пояснює достатньо чітко, де закінчується торгівля товарами для цивільного населення і починається господарська співпраця з окупаційною владою. Тому значення мають конкретні обставини: з ким взаємодіяв підприємець, кому постачав товари чи послуги та яку користь від його роботи отримували окупанти.

Керівна посада та участь у незаконних виборах або референдумах

Суворіше карають добровільне зайняття керівної посади в окупаційному органі, обрання до нього, а також участь в організації та проведенні незаконних виборів чи референдумів або публічні заклики до їх проведення.

За такі дії передбачено від п’яти до десяти років позбавлення волі та заборону обіймати певні посади або займатися певною діяльністю протягом 10–15 років. Суд також може конфіскувати майно.

При цьому закон говорить саме про організацію, проведення та публічну підтримку незаконного голосування. Сам факт участі людини в голосуванні окремо в цій частині не названий.

Політична та інформаційна співпраця з Росією

Йдеться про організацію політичних заходів на підтримку Росії чи окупаційної влади, активну участь у них, а також інформаційну діяльність, спрямовану на підтримку агресора або допомогу йому уникнути відповідальності за війну.

До таких заходів закон відносить з’їзди, збори, мітинги, демонстрації, конференції та круглі столи. Інформаційна діяльність може включати створення, збирання, зберігання, використання або поширення відповідних матеріалів.

Покарання — від 10 до 12 років позбавлення волі та заборона обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю протягом 10–15 років. Можлива також конфіскація майна.

Робота в окупаційних судах і силових структурах або допомога російським військам

До найтяжчих форм колабораційної діяльності належать добровільна робота в незаконних судах чи правоохоронних органах, участь у російських або окупаційних збройних формуваннях та допомога їм у бойових діях проти України.

За це передбачено від 12 до 15 років позбавлення волі та заборону обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю протягом 10–15 років. Суд може конфіскувати майно засудженого.

Якщо дії, пов’язані з керівною посадою, політичною чи інформаційною співпрацею або допомогою російським військам, спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, покарання становить 15 років або довічне позбавлення волі.

Чим колабораційна діяльність відрізняється від державної зради

У публічних повідомленнях колабораційну діяльність, державну зраду та пособництво Росії часто називають одним словом — «співпраця з ворогом». Але в Кримінальному кодексі це різні злочини з окремими ознаками й покараннями.

Державну зраду може вчинити лише громадянин України. Стаття 111 Кримінального кодексу охоплює перехід на бік ворога під час збройного конфлікту, шпигунство та допомогу іноземній державі, організації або їхнім представникам у підривній діяльності проти України.

В умовах воєнного стану за державну зраду передбачено 15 років або довічне позбавлення волі з конфіскацією майна. Так можуть кваліфікувати, наприклад, передавання Росії секретної інформації, роботу на її спецслужби або допомогу в підготовці ударів по українських військових об’єктах.

Колабораційна діяльність має вужчий і водночас детальніший перелік форм. Вона може полягати в публічній підтримці агресора, роботі в окупаційних органах, організації незаконного референдуму, запровадженні російської освіти чи господарській взаємодії з окупаційною владою. Для більшості таких дій закон передбачає м’якше покарання, ніж за державну зраду, хоча за найтяжчі наслідки також можливе довічне ув’язнення.

Головна відмінність полягає не просто в масштабі допомоги Росії. Слідство має врахувати громадянство людини, характер її дій, умисел, мету та обставини співпраці. Тому схожі на перший погляд вчинки можуть отримати різну юридичну оцінку.

Що таке пособництво державі-агресору

Окремо Кримінальний кодекс визначає пособництво державі-агресору. Це умисна допомога Росії, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації, вчинена з метою завдати шкоди Україні.

Пособництвом можуть вважати:

  • реалізацію або підтримку рішень і дій Росії, її військових чи окупаційних органів;
  • добровільний збір і підготовку матеріальних ресурсів;
  • передавання агресору грошей, майна або інших активів.

На відміну від державної зради, за цією статтею можуть відповідати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Виняток становлять громадяни самої держави-агресора.

Покарання — від 10 до 12 років позбавлення волі, заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю протягом 10–15 років та можлива конфіскація майна.

Межа між пособництвом і колабораційною діяльністю не завжди очевидна. Наприклад, передавання ресурсів окупантам може підпадати як під частину четверту статті 111-1, так і під статтю 111-2. Для пособництва потрібно довести, що людина діяла саме з метою завдати шкоди Україні. Від кваліфікації залежить і можливе покарання: за господарську співпрацю з окупантами стаття 111-1 передбачає до п’яти років ув’язнення, тоді як за пособництво — від 10 до 12 років.

Чи карають за виправдовування російської агресії

Ще одна суміжна норма — стаття 436-2 Кримінального кодексу. Вона передбачає відповідальність за виправдовування або заперечення російської агресії та окупації, представлення війни як «внутрішнього громадянського конфлікту», а також прославляння російських військових і представників окупаційної влади.

За такі висловлювання можуть призначити виправні роботи до двох років, пробаційний нагляд або позбавлення волі до трьох років. За виготовлення і поширення відповідних матеріалів покарання може сягати п’яти років, а якщо це робила службова особа, організована група, повторно або з використанням медіа — від п’яти до восьми років ув’язнення.

Ця стаття частково перетинається з положенням про публічне заперечення агресії у статті 111-1. Тому не кожне проросійське висловлювання автоматично є колабораційною діяльністю. Слідство і суд мають визначити, що саме сказала або поширила людина, кому було адресоване повідомлення та за якою нормою його потрібно кваліфікувати.

Як суди визначають, чи була співпраця добровільною

Життя під окупацією саме по собі пов’язане з насильством, погрозами та постійним страхом. Але для кримінальної справи недостатньо загального твердження, що людина діяла «в умовах окупації». Суд має з’ясувати, чи існувала конкретна загроза, наскільки реальною вона була і чи могла людина відмовитися від виконання вимог окупантів.

Добровільність прямо зазначена в кількох частинах статті 111-1 — зокрема, коли йдеться про роботу в окупаційних органах, участь у незаконних збройних формуваннях або службу в створених Росією судах і правоохоронних структурах. У таких справах обвинувачення має довести, що людина усвідомлювала характер своєї роботи та погодилася на неї без примусу, який позбавляв її можливості діяти інакше.

Про добровільність можуть свідчити заява про прийняття на посаду, отримання російських документів і зарплати, листування з представниками окупаційної влади, публічні виступи на її підтримку, участь у нарадах або тривале виконання службових обов’язків. Проте жоден із цих фактів не потрібно оцінювати окремо від загальних обставин.

Наприклад, складне матеріальне становище, безробіття чи необхідність утримувати родину самі по собі не доводять примусу. У практиці Херсонського апеляційного суду є справи, де суди відхиляли такі аргументи, якщо людина мала реальну можливість не входити до окупаційної структури. Водночас погрози вбивством, катуванням, викраденням самої людини або її близьких можуть принципово змінити юридичну оцінку справи.

Що вважається фізичним примусом

Стаття 40 Кримінального кодексу передбачає, що дія або бездіяльність не є кримінальним правопорушенням, якщо її вчинили під безпосереднім фізичним примусом, через який людина не могла керувати своїми вчинками.

Йдеться не просто про присутність озброєних військових, а про такий вплив, який фактично позбавляв людину вибору. Якщо ж вона зберігала можливість контролювати свою поведінку, обставини оцінюють за правилами крайньої необхідності.

Як оцінюють погрози та психологічний тиск

Психічний примус може полягати в погрозах убивством, насильством, ув’язненням, викраденням дітей або знищенням майна. Однак сама наявність погрози ще не означає автоматичного звільнення від відповідальності.

У таких випадках застосовують правила статті 39 Кримінального кодексу про крайню необхідність. Суд порівнює небезпеку, якої людина намагалася уникнути, зі шкодою, заподіяною її діями. Важливо також, чи можна було усунути загрозу іншим способом.

Наприклад, погроза звільненням із роботи й безпосередня загроза розстрілу — це різні за тяжкістю обставини. Так само суд по-різному оцінюватиме вимушене виконання технічного завдання і добровільну допомогу в переслідуванні проукраїнських активістів або веденні бойових дій.

Якщо примус не виключає кримінальної відповідальності повністю, він усе одно може бути врахований як обставина, що пом’якшує покарання.

Чим можна підтвердити примус

Доводити винуватість людини має сторона обвинувачення. Водночас для оцінки обставин можуть мати значення:

  • повідомлення або записи з погрозами;
  • свідчення колег, сусідів чи родичів;
  • дані про затримання, побиття або обшуки;
  • звернення до українських органів влади;
  • спроби відмовитися від роботи або залишити окуповану територію;
  • медичні документи;
  • інші відомості про тиск на людину чи її близьких.

Збирати такі докази варто лише тоді, коли це не створює додаткової небезпеки. Відсутність аудіозапису або письмової погрози сама по собі не означає, що примусу не було: суд повинен оцінювати всю сукупність обставин.

Отже, між добровільною співпрацею і поведінкою під примусом немає одного формального критерію. Вирішальне питання — чи мала людина реальну можливість відмовитися та якими були б наслідки такої відмови.

Чому закон про колабораційну діяльність критикують

Стаття 111-1 з’явилася у Кримінальному кодексі в березні 2022 року, коли Росія захоплювала нові українські території. Вона мала стримати людей, готових свідомо працювати на окупаційну владу та допомагати російським військам. Однак закон ухвалювали поспіхом — ще до появи судової практики й без розуміння того, наскільки тривалою може бути окупація.

Через чотири роки головна проблема залишилася: закон дозволяє карати за очевидну допомогу Росії, але його широкі формулювання можуть охоплювати й діяльність, без якої цивільним складно вижити в окупації.

За даними Центру прав людини ZMINA, станом на кінець 2025 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень виявили 3103 вироки у справах за статтею 111-1. Для дослідження правозахисники детально проаналізували 1143 з них і дійшли висновку, що проблеми, на які вони вказували ще у 2022 році, стали системними.

Нечітка межа між виживанням і злочином

Найбільше суперечок викликає відповідальність за господарську діяльність у взаємодії з окупаційною владою. Закон не пояснює достатньо чітко, яка саме взаємодія вже є злочином.

Щоб магазин, аптека чи інше підприємство продовжувало працювати, його власник може бути змушений отримати російські документи, користуватися запровадженою окупантами банківською системою або сплачувати встановлені ними збори. Водночас та сама норма охоплює свідоме постачання товарів російським військовим і виконання замовлень окупаційної адміністрації.

Різниця між цими ситуаціями очевидна, але в законі вона чітко не визначена. Тому юридична оцінка значною мірою залежить від того, як обставини конкретної справи витлумачать слідчий, прокурор і суд.

Схожі дії кваліфікують за різними статтями

Колабораційна діяльність частково перетинається з державною зрадою, пособництвом державі-агресору та виправдовуванням російської агресії.

Наприклад, передавання ресурсів окупантам можуть кваліфікувати за статтею 111-1, яка передбачає до п’яти років позбавлення волі, або за статтею 111-2 — із покаранням від 10 до 12 років. Публічні заклики підтримувати рішення чи дії Росії можуть розглядати як колабораційну діяльність, тоді як виправдовування агресії або прославляння російських військових — за статтею 436-2.

Через перетин цих норм схожі вчинки можуть отримати різну юридичну оцінку, а люди — суттєво різні покарання.

Не завжди достатньо досліджують умисел і примус

Правозахисники звертають увагу, що в окремих справах суди встановлюють сам факт роботи людини в окупаційній структурі, але недостатньо досліджують, чому вона погодилася на посаду, чи діяла добровільно, який умисел мала та за яких обставин ухвалила це рішення.

Особливо складно з’ясувати це у справах, які розглядають без обвинуваченого. Людина може залишатися на окупованій території або перебувати в Росії, тому суд не може безпосередньо почути її пояснення щодо погроз, тиску чи обставин працевлаштування.

Заочний розгляд дозволений законом, але він не звільняє сторону обвинувачення від обов’язку довести всі ознаки кримінального правопорушення, зокрема добровільність там, де вона прямо передбачена статтею 111-1.

Закон не повністю враховує умови тривалої окупації

Міжнародне гуманітарне право дозволяє окупаційній державі залучати захищених осіб віком від 18 років лише до обмеженого переліку робіт. Це може бути робота комунальних служб або діяльність, необхідна для забезпечення населення продуктами, житлом, одягом, транспортом і медичною допомогою. Водночас людей не можна примушувати служити у збройних чи допоміжних силах окупанта або брати участь у воєнних операціях.

Українська стаття про колабораційну діяльність не завжди дозволяє чітко відрізнити таку роботу від свідомої допомоги окупаційній владі. Через це, за оцінкою ZMINA, виникає ризик криміналізації самого досвіду життя в окупації, а не лише навмисної співпраці з агресором.

Чи планують змінити закон

Після появи статті 111-1 у Верховній Раді зареєстрували кілька законопроєктів, які мали чіткіше визначити, за яку співпрацю з окупантами потрібно карати, а яка діяльність не є злочином. Однак жоден із них досі не став законом.

Урядові законопроєкти №7646 і №7647 пропонували визначити, чим людям і підприємствам дозволено займатися на окупованих територіях, та уточнити відповідальність за колабораціонізм. Проте 17 липня 2025 року обидва документи відкликали й зняли з розгляду.

Інші законопроєкти — №7570 і №8301 — станом на вересень 2026 року залишаються на розгляді парламентських комітетів. Їх включили до порядку денного Верховної Ради, але жоден ще не пройшов першого читання.

Отже, за чотири роки парламент так і не провів комплексного перегляду статті 111-1. Окремі зміни стосувалися покарань, але широкі й нечіткі формулювання, через які складно відрізнити свідому допомогу окупантам від вимушеного життя під окупацією, залишилися.

Україна має карати людей, які свідомо допомагають Росії утримувати захоплені території. Водночас до них не можна прирівнювати тих, хто забезпечує роботу лікарень, комунальних служб чи магазинів для цивільного населення. Чинний закон поки не завжди дозволяє провести цю межу достатньо чітко.