Російська армія за роки повномасштабної війни навчилася ефективніше використовувати безпілотники, завдавати ударів по українській логістиці, відновлювати підрозділи після втрат і підтримувати тривалі бойові дії. Однак ці зміни переважно відбуваються на тактичному й технологічному рівнях, не зачіпаючи самої системи управління військами.
Такого висновку дійшли автори аналітичного матеріалу, опублікованого Королівським об’єднаним інститутом оборонних досліджень (RUSI), Фабріціо Мінніті та Джанджузеппе Пілі.
На їхню думку, російська модель ведення війни принципово відрізняється від західної. Вона спирається не стільки на швидкість, точність і злагодженість дій, скільки на масовість, витривалість і здатність тривалий час зазнавати великих втрат, не припиняючи бойових дій.
Це не означає, що російська армія не здатна навчатися. Вона пристосовується до нових умов, але лише доти, доки зміни не загрожують політичному контролю Кремля.
Explainer переказує головні висновки аналітиків і пояснює, яких можливостей набула російська армія та чому її системні обмеження зберігаються.
Росія модернізувала армію, але готувалася до іншої війни
Автори простежують зміни в російській армії на прикладі стратегічних навчань «Запад», орієнтованих на західний напрямок і проведених приблизно раз на чотири роки. Білорусь регулярно бере участь у цих навчаннях щонайменше з 2017 року.
Навчання 2013-го і 2017 років демонстрували перехід до бригадної структури, поглиблення взаємодії з білоруськими військами та ширше застосування радіоелектронної боротьби й систем обмеження доступу до певних територій.
Однак базове уявлення про майбутню війну не змінилося. Російське командування й надалі виходило з того, що великий конфлікт буде коротким, контрольованим і керуватиметься з єдиного центру.
На навчаннях «Запад-2021» Росія вже відпрацьовувала масштабну звичайну війну із супротивником, співмірним за можливостями з НАТО. Проте навчальні сценарії були заздалегідь визначені й не могли відтворити тривалу боротьбу з противником, який швидко змінює тактику та отримує сучасне озброєння.
На думку Мінніті й Пілі, проблема полягала не лише в помилкових військових розрахунках. Навчання відображали те, якою майбутню війну хотіло бачити політичне керівництво Росії. Військова система була зацікавлена підтверджувати ці очікування, а не ставити їх під сумнів.
Провал початкового плану вторгнення у лютому–травні 2022 року показав хибність цих припущень. Росія не змогла швидко захопити Київ і була змушена перебудовувати війська вже під час затяжної війни.
Що показали навчання «Запад-2025»
Навчання 2025 року стали значно меншими й більш розосередженими. Росія офіційно заявила про участь приблизно 13 тис. військових, тоді як у навчаннях 2021 року, за російськими даними, брали участь до 200 тис. людей.
Автори називають три можливі пояснення такого скорочення.
Перше — більшість доступних сил і ресурсів Росія витрачає на війну проти України. Москва вже не може без значних витрат проводити маневри того самого масштабу, що й до повномасштабного вторгнення.
Друге — російські військові намагаються врахувати досвід війни. Замість операцій на рівні великих армій вони зосередилися на діях батальйонів, рот і малих розосереджених підрозділів. Саме на цьому рівні Росія зазнала значних втрат і потребувала найшвидших змін.
Третє пояснення пов’язане з міжнародними зобов’язаннями. Відповідно до Віденського документа ОБСЄ військова діяльність за участю 13 тис. або більше військовослужбовців підлягає міжнародному спостереженню. Заявлена чисельність учасників «Западу-2025» перебувала саме біля цього порога.
Таким чином, менший масштаб навчань одночасно допомагає РФ економити сили, відпрацьовувати нову тактику й обмежувати доступ західних спостерігачів до інформації про зміни в російській армії.
Росія переходить від маневру до війни на виснаження
Навчання і бойові дії в Україні свідчать про зміщення російського підходу в бік тривалої війни на виснаження.
Росія дедалі більше покладається на вогневу перевагу, велику кількість боєприпасів і масове застосування безпілотників. Такий підхід частково зумовлений досвідом війни, а частково — можливостями російської оборонної промисловості, здатної виробляти відносно дешеві системи у великих обсягах.
Це не означає повної відмови від точних ударів. Росія поєднує точність окремих засобів із масовістю їхнього застосування. У великих залпах дешевих безпілотників частина апаратів може уражати конкретні цілі, але загальна логіка операції полягає в перенасиченні української протиповітряної оборони.
Отже, точність і масовість у російській моделі не суперечать одна одній. Точними можуть бути окремі удари, тоді як уся система працює на виснаження противника кількістю атак.
Як російська армія вдосконалила удари по українській логістиці
Із кінця 2024 року російські війська помітно розширили можливості для ударів у тилу українських підрозділів. Замість традиційної авіації вони дедалі частіше використовують розподілену систему, що поєднує безпілотники, далекобійні засоби ураження та розвідку в реальному часі.
Росія систематично атакує дороги, залізниці, мости, місця зосередження техніки й маршрути постачання на відстані до 100 км від лінії фронту. Значну роль у цьому, за наведеними авторами оцінками, відіграє російський центр безпілотних технологій «Рубікон».
Мета таких операцій — не лише знищення окремих машин чи складів. Удари мають ускладнити постачання, ізолювати певні ділянки фронту та створити сприятливі умови перед наземними атаками.
Ефективність цієї системи посилило використання комерційних технологій: супутникового зв’язку, мереж, здатних передавати дані між пристроями, а також компонентів цивільного виробництва. Іранські й північнокорейські технології та озброєння додатково збільшили дальність російських атак.
Чому технологічні зміни не забезпечили стратегічної переваги
Попри розвиток безпілотних і далекобійних систем, Росія все ще нерівномірно координує дії сухопутних військ, авіації, засобів радіоелектронної боротьби та кіберпідрозділів.
Російські війська можуть досягати локальних успіхів, але часто не здатні перетворити їх на результати оперативного або стратегічного рівня. Автори пояснюють це не лише спротивом України, а й внутрішньою будовою російської армії.
Технологічні можливості РФ розвиваються швидше, ніж система командування, яка має ними управляти. Війська можуть виявляти більше цілей і завдавати ударів на більшій відстані, але централізоване ухвалення рішень уповільнює визначення пріоритетів та узгодження дій різних родів військ.
Унаслідок цього збільшення кількості дронів, сенсорів і засобів ураження не обов’язково робить російські операції ціліснішими.
Головне обмеження російської армії — система командування
Автори наголошують, що командування й управління — це не лише засоби зв’язку або автоматизовані системи. Передусім ідеться про порядок ухвалення рішень, передачу інформації та реагування на зміни на полі бою.
У російській армії ця система залишається жорстко централізованою з політичних причин. Вертикаль влади розглядає самостійність командирів нижчого рівня не тільки як військову перевагу, а й як потенційну загрозу контролю.
Старших офіцерів заохочують за лояльність і виконання наказів, тоді як неузгоджена ініціатива може каратися. Через це інформація й рішення проходять довший шлях командною вертикаллю.
Західні армії, навпаки, зазвичай намагаються передавати нижчим рівням більше повноважень, щоб підрозділи могли швидше реагувати на обстановку. Російська система ставить контроль вище за швидкість.
Тому її централізація є не просто недоліком, який Москва не спромоглася усунути. Це свідомо збережена властивість системи, необхідна для стабільності політичного режиму.
Чому Росії бракує самостійних командирів нижчого рівня
Додатковою проблемою залишається слабкість професійного сержантського корпусу. У військах НАТО сержанти відповідають за повсякденне керівництво підрозділами, допомагають реалізовувати задум офіцерів і підтримують керованість частини, якщо командир вибуває.
У російській армії сержанти переважно не мають порівнянної підготовки та повноважень. Найнижчою ланкою професійного командування фактично залишається лейтенант.
Через це молодші офіцери змушені виконувати більше тактичних і організаційних функцій, а рішення концентруються на вищих рівнях. Старші командири нерідко мають наближатися до передової, щоб особисто контролювати операції, що збільшує втрати серед офіцерського складу.
Підрозділам водночас бракує командирів, які могли б підтримувати їхню роботу без постійних вказівок згори.
Як вертикаль управління спотворює інформацію
Окремим наслідком централізованої системи автори називають спотворення інформації. Йдеться про систематичне пристосування звітності до очікувань керівництва — приховування проблем, прикрашання результатів і подання недостовірних даних.
Якщо повідомлення про невдачі або нестачу ресурсів може зашкодити кар’єрі командира, він отримує стимул приховувати проблеми. Тому дані про особовий склад можуть не відповідати реальній чисельності підрозділів, а логістичні звіти — маскувати дефіцит.
Таке викривлення інформації погіршує якість рішень на всіх рівнях. Вище командування планує операції, спираючись на неповну або прикрашену картину, проте сама система продовжує відтворювати цю поведінку, оскільки карає за погані новини.
Як Росія поповнює втрати без нової великої мобілізації
Щоб підтримувати чисельність військ, Кремль фактично безперервно залучає резервістів невеликими партіями. Автори називають цей підхід «рухомою мобілізацією».
Замість одного масштабного рішення, здатного спричинити невдоволення в Росії, держава залучає резервістів у постійному, але контрольованому темпі. Це дає змогу частково компенсувати втрати, не створюючи такого політичного ефекту, як оголошення нової загальної мобілізації.
Ця модель відповідає логіці російської системи. Вона не забезпечує найбільшої оперативної гнучкості, але дає змогу продовжувати війну за прийнятної для Кремля внутрішньополітичної ціни.
До чого російська армія справді пристосувалася
Аналітики визнають, що за роки війни російські війська набули нових можливостей. Росія зміцнила оборонні позиції, значно розширила застосування безпілотників, поліпшила розвідку й наведення на цілі в українському тилу, а також налагодила масове використання дешевших засобів ураження.
Водночас вона зберегла працездатність залізничної логістики, пристосувала комерційні технології до військових потреб, удосконалила відновлення підрозділів після значних втрат і створила механізм постійного поповнення особового складу.
Проте ці зміни мають поступовий і вибірковий характер. Вони підвищують ефективність окремих елементів російської армії, але не змінюють фундаментальних принципів її роботи.
Росія адаптується, не трансформуючись
Автори застерігають від завищених очікувань щодо швидкої трансформації російської армії. Повністю перебудувати військову організацію складно за будь-яких обставин, а особливо під час масштабної війни.
Тому важливо не лише те, чи здатна Росія змінити культуру командування безпосередньо під час бойових дій. Головне — чи буде вибіркової адаптації достатньо для досягнення її стратегічних цілей і якою буде економічна, політична та демографічна ціна цього процесу.
Поки що російська армія не стала гнучкою та децентралізованою у західному розумінні. Натомість вона навчилася тривалий час підтримувати бойові дії, не змінюючи засад своєї політичної та командної системи.
Що це означає для України та її партнерів
Автори наголошують, що російську армію некоректно оцінювати лише як сильну або слабку. Важливіше зрозуміти, до якої війни вона пристосована та завдяки чому зберігає здатність вести її тривалий час.
Західні військові доктрини орієнтовані на те, щоб скоротити тривалість конфлікту завдяки швидкості, точності та злагодженості дій. Російська модель спирається на інший розрахунок: витримати довше за противника, компенсувати втрати й поступово підвищувати для нього ціну продовження війни.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Інтерв’ю Олександра Сирського The Times: як Україна планує виснажити Росію і коли може настати перелом
Початкові провали повномасштабного вторгнення — проблеми з логістикою, слабка координація та значні втрати серед командного складу — були реальними. Однак зосередження лише на цих недоліках не дозволяло повною мірою оцінити здатність російської системи поглинати втрати, відновлювати підрозділи та коригувати тактику.
З висновків авторів випливає, що тактичні або технологічні невдачі РФ не обов’язково швидко позбавляють її здатності продовжувати війну. Це вимагає від України та її партнерів довгострокового планування, стабільного постачання озброєнь і готовності протистояти російській стратегії виснаження.
Водночас централізоване командування обмежує здатність російських військ перетворювати локальні тактичні успіхи на вирішальні результати оперативного рівня. Російська армія навчається лише там, де зміни не загрожують контролю Кремля. Вона може вдосконалювати безпілотники, системи ударів і механізми поповнення втрат, але не готова надати нижчим командирам справжню самостійність. Тому її організаційна негнучкість залишається водночас військовим обмеженням і способом збереження політичної системи.
